Отак от, не було сьогодні іншої роботи, крім як сидіти біля вікна! Сапула зварила кави, демонстративно ігноруючи секретарку, до обов’язків якої входили подібні речі. Жіночі змагання — справа тонка. Вони, зокрема надають значення всіляким дурощам, як, наприклад, те, хто цього разу буде піклуватися про начальство. Зараз Хмаринку покарали, не допустивши до мене, і — головне — її це реально зачепило, якщо орієнтуватися за виразом заплаканих очей. Скільки буду жити, все одно не зрозумію.
— Знаєш, що вона учудила, коли вперше прийшла до офісу? — Катьчин голос вивів мене із задумливості.
— Ти про кого?
— Думаєш, я не помітила, як ти дивився у приймальню? Хмаринка твоя.
Ні, це неможливо, скоро вже дихнути не можна буде, щоб не нарватися на оргвисновки.
— Ну? — спитав я, удаючи байдужість, щоб зіскочити з теми.
— Знімає пальто і питає: «А що це у вас таке гарне?» Потім подивилася: «А! Це дзеркало!» — Сапула зробила ефектну паузу, щоб я міг оцінити усю двозначність ситуації.
— Що, прямо так і сказала?
— Слово честі. Я одразу зрозуміла, що тобі така точно сподобається. Сивина в бороду.
Я примирливо засміявся:
— Не тільки мені. Тут міністр на днях забігав. Вона каву принесла, він сюди–туди, бараньї яйця, посмішки. Потім каже: «Яка струнка фігурка! Таку і в піст не гріх».
— Тільки спробуй! — погрозливо звела брови Сапула.
— Так це ж не я, це ж міністр!
— Тим більше! Йому що, у міністерстві своїх мало? Тут чужа територія.
— Твоя, чи що?
— От дурний. — Катька виразно постукала пальцем по скроні. — Твоя, чия ж іще?
Я замислено покрутив чашку з кавою.
— Катю, щось я не вкурив. З одного боку ти кажеш, що секретарка — моя територія. А з іншого — тільки спробуй…
— Тому що я тебе приб’ю.
— Нелогічно.
— Зате з гарантією.
От і поговорили. Найцікавіше, що Сапула і справді так думає.
Ми просиділи перед вікном майже годину, а валізка з двомастами тисячами доларів стояла мирно собі попід дверима. Цікаво, а якщо зараз прийде черговий візитер? Що буде? Не встиг я про це подумати, коли у вікні промайнула тінь — хтось піднімався сходами.
— Катько, диви!
Сапула підвелася зі стільця, перетворившись на суцільну увагу. Та я і сам ладен був стати локатором, щоб через стіну вловити кожен звук та порух. На ґанку з’явилася чоловіча постать. Зупинилася біля валізки, потім нагнулася до неї. І тут стало видно, хто це — ну звісно, мій новий знайомий, Леон Бердичівський, володар сліпучої посмішки і паспорта з «лисим орлом».
Я з полегшенням розсміявся.
— Він? — одразу зрозуміла все Сапула.
— Він. А ти думала, у світі є людина, що залишить біля дверей двісті штук без нагляду?
Пан, чи то містер Бердичівський озирнувся навкруги, підняв дипломат і пішов донизу сходами.
Вечірній Київ — це окрема тема. І не тому, що так зветься міська газета та шоколадні цукерки. А через те, що ліхтарі, які спалахують над асфальтом вулиць, згортають простір навколо тебе і обплітають місто коконом прозорого павутиння, так, немовби єдине, що залишилося у Всесвіті, — вечірній Київ. Вічний Київ, що летить своєю траєкторією, приймаючи удари метеоритних дощів та комет, але не відхиляється від орбіти ні на міліметр. У м’якому сидінні автомобіля ввечері відчуваєш себе астронавтом.
Ми їдемо набережною, і нічні вогні віддзеркалюються у темній воді Дніпра, вивертаючи Галактику сподом догори. За кермом — Володар Колес, як зве його Сапула, або Володя, як кличу його я. Із заднього сидіння видно тільки вухо та стрижену потилицю, яка майже напряму, без шиї приторочена до масивних внаслідок пошани до українських кулінарних традицій плечей, а також одне око у дзеркалі заднього виду. Мій шофер трохи нагадує колобка і рухається теж відповідно — ніби перекочується з боку на бік — можливо від того, що завдяки сидячій роботі хребет його втратив гнучкість, а може й від природи тієї гнучкості не було.
Володя знає Київ краще за головного архітектора, тому що служив колись у ескорті — не тому, де працюють дорогі шльондри, а справжньому ескорті, при формі та на мотоциклах. Колись це було модно — космонавти, іноземні президенти та й наші великі бонзи їздили у супроводі мотоциклістів, які, попри парадний вигляд, у мене особисто викликали асоціації хіба з конвоєм.
Зараз Володя демонструє топографічні чудеса, обминаючи розриті київські вулиці. А на дозвіллі він ще виконує роль механіка для родинної та офісних машин — контролює, щоб майстри на сервісі нічого зайвого не відкрутили.
— Може радіо ввімкнути?
— Яке?
- І то правда.
Єдину вільну від всеохопної російської попси станцію нещодавно грохнули, ще й так жорстко, що господар ховався тепер за кордоном. І справа була не у джазі, який лунав там цілий день, а у занадто сміливих журналістах, які дозволяли собі говорити багато зайвого вночі. Замкнене коло — колись «музику товстих»[2] гнобили через те, що відволікала від побудови комунізму, тепер вона постраждала за компанію з тими, хто відволікає від побудови кучмівського варіанту капіталізму.
— Миколайовичу, що ж це буде? — озивається раптом Володар Колес, не обертаючись, але його уважні очі спостерігають за мною у дзеркалі.
— Ти про що?
