Він знизує плечима.
— Та якось хмари згущаються.
Звісно, це не про погоду, погода сьогодні була сонячною. Це про ситуацію в країні. А що я можу сказати про ситуацію в країні? Краще вже про погоду, воно якось зрозуміліше.
— Згущаються, — киваю я.
— Вони ж не зупиняться, — веде далі Володя.
— Не знаю, — брешу я.
— Ні, вони не зупиняться. Але ж і люди не залізні.
— А що люди? їсти є що. Пити є що. Вдома у кожного тепла цицька. Куди вони рипнуться? — кажу. — Українці вайлуваті.
— Неправда ваша. А на Кавказі хто воював? В Абхазії? Хлопці казали, що там тільки на наших все трималося. Грузини — ніякі.
— Порівняв! То ж за кордоном. Наші завжди добре воювали за чужу землю. А як за своє — то не виходило.
— Чому так? — очі знову з цікавістю зустрічають мій погляд у дзеркалі заднього огляду.
Володя полюбляє розмови на філософські теми. Особливо ввечері, коли мій мобільник замовкає, а голова стає здатною до узагальнень.
— Хто зна. Може, тому що у наймах гроші платять. Уяви собі: вертається козак з війни, трофеї привозить, подарунки для жінки. Вона бачить, що є дохід, значить чоловік справу робив. Чарку наливає, ліжко стелить. А коли своє обороняв? Приходить додому поранений і без грошей — хто ж за його ж власне йому заплатить? А з загарбників хіба багато візьмеш, навіть якщо переможеш? Тоді й жінка зразу: ах ти, гаспид, знову побився! Поле неоране, город некопаний, а він замість робити лізе у бійку!
Володя сміється. Своїми запитаннями він будить в мені демона філософії, який зазвичай ховається, пришиблений бізнес–метушнею, а у такі хвилини розправляє хвоста.
— Це ви точно сказали! Жінкам тільки й треба, щоб заробіток був. Я по своїй бачу.
- Інстинкт. Проти нього не попреш.
— А як же інші, німці там чи англійці? У них що, нема інстинктів?
— У німців жінки знають своє місце. Хай би тільки якась Гретхен сказала своєму Гансу: не пущу на війну. А у нас, пам’ятаєш, як жінка забрала офіцера просто з аеродрому у Львові, коли відправляли миротворчий контингент до Іраку? На трибуні стоїть міністр оборони, а вона при всіх тягне свого чоловіка додому! І нічого, пішов, не застрелився від сорому. І погони з нього не зірвали, і міністр у відставку не подав.
— Точно кажете, Миколайовичу. Щоб оце, коли я служив, хтось отак от під спідницю ховався? Та хлопці б самі прибили у казармі. Я так розумію: якщо ти солдат, то твоя робота — вмирати, коли скажуть. За що тебе годують–одягають? Не хочеш — іди вулиці замітай. А так, щоб зарплатня, утримання там, те, се, форма, відпустка, а коли воювати — дружина не пустила? І міністр теж молодець, нащо він такий красивий?
— А в міністра у самого вдома жінка.
— Оце точно! — посміхається. — Ви як уріжете, Миколайовичу, так просто в десятку. Точно — і в міністра жінка, і в президента.
— Ага, і в мене теж, — покрутившись провулками, ми вже наблизилися до мети.
Володя не витримує і щиро регоче, не забувши, щоправда, про свою роботу — тому машина м’яко зупиняється біля самого під’їзду.
— Завтра, як завжди? — запитує він, відсміявшись.
— Авжеж. Добраніч.
— Щасти вам.
Я відкриваю двері, киваю консьєржці та піднімаюся сходами на третій поверх, де мешкаю разом із дружиною та сином.
Ірка виходить з кімнати, як завжди, кутаючись у теплий плед. Вона мерзне незалежно від пори року й температури у кімнаті. Можливо саме це і є причиною невдоволеної гримаски, що звично прикрашає обличчя моєї дружини. На телеекрані цього, звичайно, непомітно. Там вона професійно сяє, уособлюючи своєю зовнішністю високі стандарти національного телебачення. Але вдома моя благовірна знову стає собою.
— Привіт.
— Добрий вечір. Як зйомки?
— Нормально. Вечеряти будеш? — вона позіхає. — Подивись у холодильнику, Лариса щось там зробила.
Ірка не вечеряє — тримає зіркову дієту, тому ніколи не супроводжує мене до кухні, каже, що боїться втратити контроль над собою. Вона дуже пишається тим, що повернулася до своїх дівочих розмірів і може приміряти тодішній одяг, а як на мене, додаткові п’ять кілограмів зовсім не завадили б. Адже стрункість двадцятирічних у сорок виглядає, як засушеність. А може, й мерзне вона саме від цього? Десь я читав про подібний ефект.
Отже, для вечірнього родинного спілкування я використовую короткий час спільного перебування у коридорі.
— Малий вдома?
— Біля комп’ютера. Ти б з ним поговорив, бо він цілими днями втикає.
Я знімаю туфлі та акуратно ставлю до шафи.
— Звідки така інформація, ти ж на зйомках? Може, він книжки читає чи віджимається?
— Ага, а то я не знаю нашого сина. Інші оно з дівчатами гуляють, а цей в інтернеті.
— Всьому свій час.
Ірка робить кисле обличчя, як завжди, коли розмова торкається виховання. Вона свято вірує, що єдиний спосіб впливу на сина — це розмова з батьком, тобто зі мною. І використовує мене в якості такого собі засобу покарання, замість кийка чи паска. Як щось не так, одразу — «тоді з батьком будеш розмовляти». Універсальна метода.
— Так ти поговориш з ним?
— Якщо це допоможе.
— Допоможе. І нічого не станеться, якщо ти хоч раз приділиш увагу власному сину.
— А то! Ти заморилася, так?
— Дуже. Цілий день на зйомках.
