— Ну то лягай. Я ще подивлюся телевізор.
— З сином поговори.
— Поговорю–поговорю. Добраніч.
Мені часто заздрять — жити з телезіркою! Це ж просто казка! Але я знаю, що телезірки залишають свої посмішки на майданчику, природну жвавість — у сценарії, а блискучі очі — у гримерці. Вдома на позитивних емоціях вони заощаджують. І воно зрозуміло — не двадцятирічні все‑таки.
Я проходжу у дитячу і стукаю в двері. Нуль на масу. Навушники у вухах — прокляття нашого часу.
Малий сидить біля монітора. Насправді, назвати його малим складно — таке собі одоробало метр вісімдесят на зріст з триденною щетиною на щоках і похмурим поглядом з–під кошлатих брів. Вісімнадцять років, перший курс політехнічного, а «Малий» — це за дурнуватою батьківською звичкою.
— Добрий вечір! — мацаю я його за плече.
Він не здригається, не обертається, але відповідає:
— Добрий вечір.
— Мама хвилюється, що ти багато сидиш за комп’ютером.
— Угу, — киває він.
От і поговорили.
— Ти вечеряв?
— Угу, — він не відривається від монітора, клацаючи одночасно двома руками.
Я обводжу очима кімнату. Стіни завішані плакатами з зображеннями спітнілих співаків. Вікно, підлога та стіл рівномірно всіяні речами. Як тут можна щось знайти? Все‑таки, наші діти мають забагато комфорту. Окрема кімната, персональний комп’ютер… Колективне життя, як, наприклад, у гуртожитку, попри всі недоліки, привчає тримати своє при собі. От мені в молодості довелося покочувати — так принаймні звик до ладу. А тут — повний хаос. Певно, треба бути програмістом високого рівня, щоб орієнтуватись у такому складному просторі.
— Батьку!
— Слухаю.
— Там цеє… гроші, — він тільки на мить уриває клацання, але голови не обертає.
— Які гроші?
— Ну цей, в інститут.
— Тобі дати грошей?
— Угу.
— Для чого?
— Ну нам там… коротше, там книжки.
— Треба купити книжки?
— Угу.
— Скільки?
— Двісті.
— На.
Він, не обертаючись, простягає руку і приймає від мене купюри.
— Ага, — каже, пхаючи здобич до кишені джинсів.
— На здоров’я.
— Угу.
Батьківську місію на цьому завершено остаточно. Я мовчки виходжу і дибаю на кухню шукати чогось їстівного. Добре, що є хатня робітниця, погано, що давно вже немає няні — принаймні було б кому висунути претензії за погане виховання сина.
— Ти поговорив з ним? — чується Ірчин голос зі спальні.
— Поговорив, — гукаю у відповідь.
- І що?
— Обіцяв, що буде зупинятися, — щира брехня полегшує родинне спілкування.
— Добре, — приймає версію Ірка. — Не пий багато.
Тут уже я змовчую, щоб не сказати те, що подумав.
Якого дідька оце чіплятися на порожньому місці? От тепер вже точно вип’ю, хоч п’ять хвилин тому навіть не думав про це.
За двадцять років спільного життя теми для розмов вичерпалися, та й слова закінчилися. Я іноді ловлю себе на тому, що можу передбачити всю розмову наперед. Варто лише почути першу фразу — а далі все відбувається за відомим сценарієм. Мало не дослівно. Я кажу — вона каже — знову я. Немовби слухаєш стару магнітофонну плівку чи вкотре дивишся «Іронію долі».
Коньяк ллється, як вода. По телевізору виступають депутати, побиті під час виборів у Мукачевому. У одного обличчя — просто посібник з судмедекспертизи. Каже, що спочатку били ногами невідомі, а потім міліціонери спустили зі сходів. Щоправда, один гуманіст врешті змилувався і дав носовичка — витерти кров. Наша міліція нас береже.
На тлі телевізійного безприділу в голові раптом спливає спогад про дивного сьогоднішнього візитера. Може, у них, в Америці і справді так заведено? Певно, варто було для початку детальніше розпитати, а потім вже вирішувати. Часи зараз скрутні — як казав один дотепник: «Кожні сто тисяч доларів на вагу золота». Або й справді віддати його Катьці. Вона зі своєю жіночою інтуїцією точно дала б йому раду краще за мене. Тепер оце, як дурень, сиди і думай про втрачені можливості.
За годину в роті стає гірко — від коньяку, політики та сумнівів. Я клацаю пультом і шкандибаю до спальні, відчуваючи, що думки в голові нарешті достатньо заплуталися. Значить не будуть заважати сну — і це добре.
Роздягаюся та пірнаю під теплі ковдри. Ірка вкривається двома, я одну завжди відсуваю, бо не люблю упрівати. її теплі сідниці ледь вологі, а може, тільки так здається. Моя рука починає подорожувати знайомими складками та вигинами дружининого тіла.
— Ну! — бурчить вона незадоволено і відсувається.
«Ну — то й ну», — вирішую я, повертаюся на бік і миттєво засинаю, заморений довгим днем та вколиханий найкращим снодійним бізнесмена — коньяком.
Протягом останнього часу судових переслідувань зазнали «Українська правда», «Україна молода», «Львівська газета», чиниться тиск на «5 канал», припинено мовлення радіо «Континент», позбавлено сталих частот радіо «Свобода», не видано ліцензії на власні частоти для «Громадського радіо».
