Льоха теж довго не міг заснути того вечора. Вся ця справа заплуталася, як величезний клубок волосіні, в якому ніяк не можна знайти кінчик. У класі було не так уже й багато народу, але визначити, хто винуватець Михових неприємностей — все одно, що знайти той самий кінчик у клубку заплутаної волосіні. Десь же він є, десь принишк, замаскувався і не видно його, хоч сто окулярів одягай! Він прокинувся вночі: якийсь мотоцикліст на повному газу промчав під вікнами, розбудивши якщо не всіх, то більшу частину мешканців будинку. Сонний Льоха побажав йому навздогін по сто дірок на колесо, повернувся на другий бік і знову безтурботно заснув.
Уранці, як зазвичай, утрьох зустрілися біля Михового під’їзду.
— Грошик не винуватий! — привітався Миха.
— Як це? — заглитнувся жуйкою Льоха. — Він же тлустий! Йому дві дошки…
— Це ви про що? — поцікавилася Бонасьє.
— Про Грошика, йому дві дошки треба…
— Які дошки?
— Щоб у сарай пролізти. Чуєш, Настю, почекай… Згодом поясню. То чому він не винуватий? — нетерпляче запитав Льоха.
— Коли ми зайшли в клас, він стояв біля дошки, так?
Бонасьє заплуталася остаточно, а Льоха заплющився, пригадуючи, де ж був Грошик, коли вони з Михою повернулися до класу. Все правильно, Грошик стояв біля дошки, тільки що це нам дає?
— Розумієш, він міг пройти повз парти, непомітно взяти мобілку з заплічника, але не міг з неї подзвонити, а тим більше покласти на місце.
Вдруге повз мою парту він ішов, коли я вже за нею сидів!
— Але ти міг не помітити! Ти що, стеріг цей заплічних? Очей з нього не зводив?
— Може й так, заплічник я не стеріг… Ще й дівчат поруч цілий табун стояв, але я все одно б помітив, чесне слово… Ні, це не він!
— Ну, припливли! Знову гола школа…
— Ох і справа! Чесне слово, складнішої в нас ще не було!
— А з дівчат ніхто не міг це провернути?
— Але ж у міліцію пацан дзвонив.
— А хіба Слісаренко про це щось казав? Він повідомив, що в міліцію хтось подзвонив, але ж не стверджував, що це був пацан.
— Та-а-ак… Як же я це проґавив? От роззява!
Насилу дочекалися закінчення уроків і рушили до міліції. їм пощастило: капітан Слісаренко був у себе.
— Здрастуйте, Ігоре Борисовичу!
— Ага, головний детектив і головний терорист. Що цього разу? Знову якогось лиха накоїли? Чи Мукоїд прийшов зі щиросердним зізнанням?
Капітану було аж ніяк не до жартів: на ньому висіла нерозкрита справа, і він навіть не знав, з якого боку до неї підступитися. До того ж це була справа, в якій всі підозрювані — неповнолітні. Такі справи завжди суцільний головний біль, трохи схибиш — матимеш клопіт. Ось і тепер: скоєно два серйозні злочини, а він, наче вихователь у дитячому садку, мусить панькатися з підозрюваним, наче з трирічним малюком.
Капітан важко зітхнув.
— Ігоре Борисовичу, а хто в міліцію про бомбу повідомив: пацан чи дівчисько?
— Це таємниця слідства.
— Ігоре Борисовичу, може, ми впізнаємо його голос? Дайте нам послухати запис.
Капітан завагався. Взагалі-то так чинити не годилося, але з іншого боку — раптом хлопці справді впізнають голос?
— Гаразд! — махнув він рукою. — Ходімо зі мною.
Вони спустилися на перший поверх і зайшли до кабінету поруч із кімнатою чергового. Там незнайомий сержант переглядав щось на моніторі. Побачивши в кімнаті сторонніх, він запитально подивився на капітана.
— Сергійку, прокрути-но нам запис дзвінка про мінування другої школи.
Сержант мовчки кивнув і натиснув кілька клавіш на клавіатурі. З динаміків почувся неголосний квапливий голос, радше навіть шепіт:
— Агов, йолопи! Другу школу заміновано! Виводьте всіх звідти, поки не бахнуло! Даю вам на це півгодини часу, потім натисну кнопку!
— Хто говорить? — почувся ясний і гучний голос чергового.
— Хто… Хто… Туз в пальто!
Далі були короткі гудки.
— Це все? — здивувався Льоха.
— А ти думав, що він нам тут напам’ять поему «Катерина» читав? У таких випадках ніхто довго не розмовляє.
— Це пацан, питань нема, але хто — не впізнаю, — Миха почухав за вухом. — А що там фонило — наче якісь іще голоси чулися?
— Ми намагалися розібрати, але нічого не вийшло, — сержант знизав плечима. — Начебто про спорт щось, бадмінтон, здається. Може, якась спортивна програма? Новини, скажімо, — чи то по радіо, а чи по телевізору — хтозна…
— У вашому класі є телевізор або приймач? — запитав капітан Миху.
— Немає.
— Може, на перерві обговорювали щось про спорт?
— Ми саме Логарифму… тобто, Василину Степанівну чекали. Мала бути контрольна з математики. Навряд чи хтось думав про спорт… Льохо, ти щось розумієш?
— Так, хіба дещо.
— Наприклад?
— Це був хлопець і він явно поспішав.
— Звісно, — кивнув Миха, — ми ж могли повернутися до класу будь-якої миті! А йому треба було взяти телефон, увімкнути, набрати номер… Стоп! А як же він міг з мобіли на 102 подзвонити?
— Дзвінок був на міський телефон, — уперше за весь час усміхнувся капітан. — Я вже думав, що ти не запитаєш.
— Тобто, він цей телефон знав? — продовжував розмірковувати вголос Миха.
— Та він і не секретний. Ми завжди кажемо: зателефонуйте на 9-15-15 або 102.