— Ми вже так багато всього знаємо про цю справу, але нічого такого, що могло би вказати на слід, — Льоха роздратовано махнув рукою.
— Та не кажи. Одне ми знаємо точно: йому потрібно було відірвати дві дошки, щоб пролізти в сарай.
— У який сарай? — миттю насторожився капітан.
Миха з Льохою перезирнулися: вони не хотіли підставляти Філімонового брата: хтозна, може, досліди з ртуттю справді незаконні?
— Ігоре Борисовичу, ми вам розповімо про це трохи згодом. Якщо ця інформація стосуватиметься зараження школи ртуттю, ми її не будемо приховувати, добре?
— Ой, діточки, щось ви не те замислили… — примружився капітан. — Аби вам самим не перепало! Може, розповісте?
Хлопці перезирнулися, Льоха кивнув головою.
— Добре, — сказав Миха, — тільки за однієї умови: я не буду називати імен. Поки що.
Капітанові нічого не залишалося, як погодитися, і Миха розповів, як вони знайшли бабцю, що випадково стала власницею літра ртуті, як вона продала її студентові-хіміку, і що з цього вийшло.
— Він справжній учений! У першу чергу кинувся до своїх наукових записів, і це мені сподобалось, — закінчив свою розповідь Миха.
— Це важлива інформація, — сказав капітан. — Хоч це не зовсім законно, але нехай буде так, прізвище цього студента ти назвеш пізніше. Але прошу тебе не забувати, — тут обличчя капітана набуло суворого виразу, — поки єдиним підозрюваним у цій справі залишаєшся ти. І як би я до тебе не ставився, вище за мене стоїть закон. Хочеш — не хочеш, а я повинен робити свою роботу. Завтра в тебе останній день.
Коли друзі повернулися додому й сиділи за козлячим столиком, Миха похнюплено промимрив:
— Божевільна справа, чесне слово! Тупцюємо, тупцюємо — а результату катма! Ще й ігри якісь почалися…
— Це ти про що? — не зрозумів Льоха.
— Та про запис телефонного дзвінка. Пам’ятаєш, сержант казав про сторонні шуми? Про спорт — бадмінтон, мовляв, розмова йде!
— А-а. Справді, гра… Якийсь щур з тобою грається.
— І хто ж це в нас у класі такий розумний? Ще й спортом захоплюється?
— Свєтка Пономаренко на теніс ходить.
— Теніс — то не бадмінтон.
— Це точно. Хоча й схоже — і там, і там ракетки…
— Так, але в тенісі м’яч, а в бадмінтоні воланчик…
— А пам’ятаєш, Артемон щось таке казав, що з вікна дивився, як хлопці з «Г» грали в баскетбол?
— Так, але ж він, начебто, сам стояв біля вікна, ні з ким не розмовляв. Та й нащо йому дві дошки виламувати… Ні, щось тут не те… Додому?
Так невесело закінчився черговий день.
Наступного ранку Миха йшов до школи сам, Льоха пішов раніше, бо був черговим. Щоранку Миха проходив повз ятку, в якій продавалися журнали й газети.
— От цікаво, — подумав він, — який журнал дівчиська дивилися в той день?
Він звернув убік і підійшов до ятки. Продавчиня, гладка жінка у великих, мало не на півобличчя, рогових окулярах, запитально на нього подивилася
— Доброго ранку, — привітався Миха.
Продавчиня кивнула.
— Вибачте, будь ласка, у вас є журнал мод?
Продавчиня усміхнулася.
— Який саме? Он їх скільки, — вона показала на ту частину викладки, де лежало штук із десять жіночих журналів.
«Дурень! — подумав про себе Миха. — їх же справді тепер повно! Хто з дівчат тут поруч живе? Начебто, Кирилова. Вона теж зараз повинна йти до школи».
Немов на замовлення з найближчого двору вийшла Надійка.
— Надійко! — гукнув він однокласницю.
— Михасю? Привіт!
— Надю, а який саме журнал ви розглядали в той день, коли школу замінували?
— Не зрозуміла. Коли розглядали?
— Пам’ятаєш, коли хотіли підірвати школу, я ще питав, чи ти не бачила, хто тоді біля моєї парти терся? А ти сказала, що ви гуртом дивилися журнал мод?
— А-а, тоді… Звісно, пам’ятаю. Журнал називався «Грація», останній номер, із такою, знаєш, обкладинкою — червоно-жовтою, під кольори осіннього сезону, з листям таким… З цим журналом прикольно вийшло: відійшла на хвильку, приходжу, дивлюся — на парті журнал лежить…
— Що, чесно? — нашорошив вуха Миха.
— Ну, так.
— Тобто, це був не твій журнал?
— Це був нічий журнал. Я ж тобі кажу: повернулася до парти, а він на ній лежить.
— Так, — пробурмотів Миха й почухав за вухом, — який же я був телепень! Подивися, тут є такий? — Миха підвів Надійку до ятки. Дівчинка уважно оглянула викладку.
— Та ось же він! — вона тицьнула пальцем у журнал з яскравою обкладинкою: усміхнена жінка в червоному шалику на тлі золотавого листя.
— Скажіть, будь ласка, — знову звернувся Миха до продавчині, — три-чотири дні тому такий журнал у вас хтось купував?
Продавчиня зняла окуляри з носа й заперечливо похитала головою:
— Це дорогий журнал. Я його беру по одному примірнику. Якщо він ще на викладці, отже, я його ще не продала.
— Зрозуміло…
— Добре, Михо, я піду собі, бо ще спізнюся… — Надійна кинула на нього винуватий погляд і квапливо попрямувала в бік школи.
Миха вже хотів іти слідом за нею, але раптом згадав, що з іншого краю базару є ще одна газетна ятка. Йому пощастило: та ятка теж була відчинена. У ній сиділа молода дівчина, усміхнена, кирпата, з засіяним ластовинням обличчям.
Миха окинув уважним поглядом розкладку, і його серце забилося: жовто-червоного журналу не було!