– У мене є такий дядько у Варшаві, Анджей, – сказала дівчина з ноткою насмішки в голосі. – Каже: не лякай, не лякай, бо сам обісрешся.
– Ти й справді нічого не чула? – запитав Мітек.
– Як бабцю свою люблю, – відповіла Аліція. – Але тепер ви мене трохи налякали. Пішли до сараю, погріємося, мені холодно. У мене вишнева настоянка є, дістала її від бабці Панкової за покупки в місті.
Ми почали повертатися, буквально через два кроки я зупинився і повернувся до місця нашої зустрічі за ножем, який не встиг використати як зброю. Можливо, було б краще, якби я стояв із витягнутим лезом, хто знає, що я міг зробити зі страху, коли Аліція стрибнула на мене. Я не хотів про це думати, тому побіг до друзів і ми рушили через темне селище.
Нічого не вило, але, можливо, то і добре, тому що ця ніч виявилася однією з найпрекрасніших ночей у моєму житті.
Сьогодні я отримав ще один подарунок. Коли ми допили самогон, його залишилося небагато, а потім допили вишнівку, Аліція почала мене обіймати, притискатися до моєї щоки, гладити мені коліно. Мої колеги відразу зрозуміли всю серйозність ситуації.
– Вранці я маю піти з батьком у ліс за ялинкою, – сказав Мєтек. – Крім того, чекає ще одна робота, і мама божеволіє від прибирання, яке вона робить перед Різдвом. Мені, мабуть, тричі доведеться мити вікна.
– Я теж піду, – додав Пшемек. – Вранці має прийти якийсь хлопець із міста купити вареників. Так я обіцяв, що допоможу з ліпленням.
– Зустрічаємося завтра на нічній службі[4]? – запитав Мітек.
– Як і кожного року, йдемо разом, – відповів Пшемек.
Я не став коментувати, тому що мій рот був уже зайнятий. Моя дівчина, а я сподівався, яка незабаром стане нареченою, а потім і дружиною, впилася в мене, наче хотіла віднайти на моєму язику смак випитої мною вишніки. Я хотів щось сказати, але вона не дозволила. Аліція любила мене цілувати, а я пестив її груди, які були великими й важкими, аж хотілося втулитися в них, як в теплу постіль холодного ранку.
Я потонув в цьому теплі, в цій блідій шкірі, яка пахла так чудово, що більше не хотілося жодних інших ароматів у світі, відтоді все могло мати запах моєї коханої: ранкова кава, свіжоспечений хліб, бузок, що розквітає навесні. наш сад, полуниці, зібрані за хатою влітку, верес восени і різдвяні пряники взимку.
– Мені холодно, – прошепотіла вона, і це була найкрасивіша брехня, яку я коли-небудь чув, тому що в той же час вона розстібнула свій ліфчик, і її груди впали на мене, як вісім благословень, і коли її руки, зазвичай блукаючі по моїй грудній клітці, іноді лише дотягуючись до мого живота, сміливо спускалися між моїх ніг, як лавина від Сніжки[5], що насувалася десь там у темряві, пристрасть захопила всі мої почуття, як снігова хвиля необачного туриста.
Коли Аліція вже лежала оголена, від неї випромінювалося тепло, яке, ймовірно, могло б зігріти весь світ, розтопити льодовики і таким чином спричинити всесвітній потоп, який мав би справу не з грішниками, а з тими, хто не вірить у кохання.
Я повірив, коли ліг на неї, побачивши, що її язик жадає пестощів моїм ротом, її груди, що піднімаються моїми руками, як хвилі теплого штормового моря, і, нарешті, її сідниці, тверді, але гарячіші за вулкан.
Тисячі разів я уявляв цю мить, вмираючи від страху, що не знаю, що робити, але всі мої страхи втекли, налякані її впевненістю та спільною пристрастю, яка спалахнула таким вогнем, що я почав боятися за сарай старого Брися , чи не спалахне він .
А вона вижила, незважаючи на те, що ми вдвох валялися в запашному осіннім сіні, стогнали від задоволення та сповнення. Всі упирі світу могли завивати в цю мить, але ми могли чути тільки себе, і нікому не дозволяли увійти в цей світ.
– Тобі ще холодно? – запитав я, коли ми вже лежали, накрившись ковдрою, яку колись тому приніс сюди Пшемек.
– Мені більше ніколи не буде холодно, – відповіла вона голосом, який заміняв мені усе, що я міг чути у світі.
– Ти чула таку пісеньку по радіо? – запитав я. – Про те, щоб сісти в будь-який потяг і не турбуватися про свій багаж чи квиток. Спостерігаючи, як усе залишається позаду.
– Ну, її весь час крутять! Це ж хіт!
– Я б теж цього хотів
– Покинути селище?
– Так.
– Я теж, – сказала Аліція, і ангельські хори заспівали в моїй голові. – Дядько з Варшави говорить, щоб я до нього приїхала. Він лікар і каже, щоб я швидше закінчувала курси медсестер, і якщо я хочу вчитися, він допоможе мені з навчанням в медичному інституті.
– Ти стала б лікарем?
– Я хотіла б допомагати людям, особливо дітям.
Я не відповідав, молодший брат Аліції помер кілька років тому посеред зими від запалення легенів. Лікар не доїхав з міста, бо на кілька днів селище засипало снігом.
– Прекрасна мрія, – сказав я через деякий час. – Ти будеш чудовим лікарем, найкращим.
– Ти так вважаєш?
– Ясно.
– А ким би ти хотів стати в такому великому місті?
– Міліціонером, – відповів я без вагань і сам здивувався. Вчора я б про це не подумав, але, мабуть, на це вплинув візит мого дядька. Помацав у кишені, ніж на місці.
