– Я? – спитав Ришь, зручно вмощуючись у кріслі, аж скрипнула спинка. – Я не знаю жодного випадку в польській чи навіть світовій криміналістиці, щоб демона поставили перед судом.
Чи повірять вони? Старий дивився на їхні серйозні обличчя і був впевнений, що легко не буде.
РОЗДІЛ 5
Ми чекали, поки виття припиниться, наче похмурий відголос загороджував вихід з сараю, наче голосіння було непроникною перешкодою. Скільки це може тривати, що це, в біса, таке, що може так довго вити?
Тиша.
– Це вовк? – запитав Мітек.
– Звучало як вовк, – сказав Пшемек.
– Скоріше собака, – відповів я, відчуваючи, що, незважаючи на тишу, зовсім не заспокоююся, а навпаки, у моїй пам’яті спливали різноманітні образи, кожен гірший, і в кожному з них я бачив розтерзане тіло Аліції, що лежало в посеред нашого невеличкого селища, з відкушеними повіками та слідами від зубів і когтей на грудях.
– Вірно, – погодився Мітек. – Вовк не спустився б у селище, а чути було, ніби звір сидів на одній із хат.
– Пішли! – сказав я їм, не вступаючи в зайві розмови. Яке це мало значення — вовк це чи ні?
Ми вискочили з сараю, і морозне повітря вдарило нам в обличчя. Ми рушили нашим селищем, ведені пам’яттю протоптаних удень стежок і слабким світлом вузенького місяця. Ні в одному з вікон не було яскравого електричного світла, слабке світло свічок і лампадок створювало враження, ніби хатини заплющили втомлені очі й збиралися лягати спати.
Раптом я зупинився, що було сигналом моїм друзям, бо їхні кроки теж замовкли, і нічна тиша наповнилася важким диханням. У цій невдячній темряві я помітив якийсь рух, який одразу мене насторожив. Вчора я б продовжував йти прямо, тому що тут нема було з ким зустрітися, але після виття мені здалося, що я опинився в незнайомому місці, на території якогось хижака, можливо, навіть лева, про якого я читав у "В пустелі і джунглях"[3].
– Щось іде, – прошепотів я і підійшов до стіни будинку Капіцув, і двоє моїх супутників зробили те саме.
Нам не пощастило, тому ми сховалися за рогом будинку, де навіть удень помітити ворога, що наближався, було складним завданням.
– Вихили голову за кут, – прошепотів Мітек.
Я проковтнув слину. Я б це зробив, але мені було страшно. Це нагадало мені фільм, який ми з хлопцями поїхали подивитися в місто. Це був перший фільм жахів, який я коли-небудь бачив, він називався "
Кроки, які ми щойно почули, стихли. Була тиша, принаймні мені так хотілося, тому що наше важке дихання заглушувало все, і якщо цей упир, Мара, як її називав дідусь, справді існує і йде до нас, бажаючи забрати наше життя, тоді він чув нас здалеку.
Мої друзі, здавалося, зрозуміли те ж саме, тому що всі раптом почали з усіх сил намагатися заспокоїти свої легені та серця.
Це нам вдалося.
Нарешті я міг прислухатися до ночі, і молився, щоб зараз нічого не завило, бо галушки з сиром та медом точно вискочать в мене з горла.
Ніж! Я згадав про свій складний ніж і сунув за ним руку в кишеню, не відводячи очей від рогу будинку. Я почав відкривати лезо, але пружина була нова і міцно тримала, а пальці трохи заніміли від холоду, теплі рукавички залишилися біля бідончику з самогоном.
Ніж із тихим стуком упав мені під ноги.
І тоді вона вистрибнула до нас з-за рогу.
– Бууу! – крикнула Аліція, її русяві коси, не приховані під шапкою, розвіялися в повітрі, а широка посмішка та рум’яні щоки сяяли в делікатному місячному світлі.
– Я єбу! – крикнув Мітек, хапаючись за серце.
– Курва мать! – додав Пшемек. Він обіперся на стіну будинку і голосно видихнув. – Так і серцевий напад статися може
– А ви і обісралися! – радісно вигукнула дівчина, відразу ж поцілувавши мене в щоку. – Чого це ви, немов якісь партизани, по селу крадетеся?
– А чого ти вночі одна тиняєшся, га? – агресивно відповів Пшемек. – Життя тобі немиле?
– Чого? – здивувалася вона. – І що тут зі мною може статися? Ти з глузду з'їхав?
– Ти, що, не чула того виття? – запитав я.
– Чого?
– Щось виє в селищі, вже ще одну ніч, – трохи спокійнішим голосом пояснив Мітек.
Аліція задумливо подивилася на нас трьох, переводячи очі то на одного, то нарешті подивившись на мене, ніби кидаючи виклик. Яка ж вона була гарна в цьому делікатному місячному світлі, її русі коси спадали їй на спину, її гарне обличчя і повні губи, її блакитні очі, колір яких, звісно, неможливо було розгледіти вночі, але я знав їх і знав, що вони були там, дивлячись на мене з любов'ю, хоча, можливо, зараз з невеликим сумнівом. Красива. Сам я не вмів писати вірші, але чудово розумів, що спонукало поетів до того, що, опинившись перед таким неземним, абсолютно переповнюючим і витісняючим інші думки поглядом, їм довелося сісти перед аркушем й почати думати про рими, щоб не пропустити увагу читача і перенести його саме в цей час і місце, поставити його перед ідентичним видовищем, яке надихнуло їх на написання.
