– Улала, – прокоментував Мітек і аж свиснув. – Пан дільничний?
– Не таким, – відразу відповів я. – Він у відділі, де ловлять тяжких злочинців, у кримінальному відділі. Каже, у школі у нього були настільки хороші результати, що його одразу взяли в такий підрозділ. Спочатку у Варшаві, а тепер його перевели в Єлєню Гуру, він починає роботу в січні і тому приїхав до нас на Різдво.
– Круто, – прокоментував Пшемек і історію, і напій, і знову наповнив наші кухлі.
Ой, добра була самогонка, що там і казати. Язик вже почав заплітатися, зсередини розпливалося тепло, бо хоч хлів старого Брися й був наповнений сіном, але від холоду захищав не дуже.
– За здоров’я дядька, – запропонував Мітек. – Може, колись приїде і розповість якісь історії про вбивць і трупи.
Він замовк, і нас аж випростало, коли в морозному повітрі пролунав вий. Він почався пронизливо, потім став голоснішим і сумно продовжувався протягом довгих секунд, поки не стих, доки людина не могла зрозуміти, чи це хтось інший ще виє, чи виття вже закінчилося.
– Єзус Марія, Аліція ж мала прийти сюди! – сказав я, схоплюючись на ноги.
Серце калатало, як ковальський молот по ковадлу, кров шуміла у вухах, але й так я чув виття, що знову зависло над нашим селищем.
РОЗДІЛ 4
Ніж марки Gerlach, складний, з коричневою дерев'яною ручкою. Він пам’ятав те, що не мав пам’ятати, забрав його на вокзалі у якогось гівнюка в рваному одязі. Він не міг придумати, що подарувати двоюрідному братові, і цей брудний хлопець з ножем як з неба впав. Або, як пізніше виявилося, з пекла.
– У списку речових доказів з місця злочину є вписаний цей ніж, – об'явив комісар Кшиштоф Подима. – Його було сфотографовано, він мав бути долучений до доказів, але там лише згадка про нього.
– Як і про фотографію, – додав його приятель.
– Ми лише знаємо, що він був. Інших слідів немає.
– Зрештою, як і майже від усіх предметів, які потрапили на склад доказів. У нас є їх список, але це все, що ми маємо.
Ян Ришь знизав плечима. Він зробив ковток кави, щоб дати собі час відповісти спокійно та вдумливо. Поліцейські вмовили його випити кави, хоч він і не любив її, але повільне сьорбання з чашки перед відповіддю дратувало допитувача. За своє життя він опитав тисячі людей, від свідків до серйозних злочинців, і чудово знав, як вивести людину з іншого боку зони комфорту.
– Сорок п’ять років, панове, – нарешті сказав він. – Що я маю вам сказати? Я ніколи не мав справу з такими старими справами, тому не знаю, чи є такий стан речей нормою чи аномалією. Якось я хотів повернутися до справи про вбивство валютника з Болеславця, він діяв у Вроцлаві, потім перебрався до Єленьої. Виявилося, що його справа зникла, тому що, коли в 1989 році спалили картотеки спецслужб, було ліквідовано і досить багато документів неполітичного характеру. Потім була повінь у Вроцлаві 1997 року, яка також завдала великої шкоди, можливо, вона втрачена? Адже там був головний склад архівів.
– Може, й так, – погодився Подима, хоча в голосі його не було ані краплі переконання.
– На щастя, уцілів щоденник зі складу речових речей, – повідомив нижчий поліцейський, напевно, Сукєнник. Ришь вже не мав такої гарної пам’яті на імена, як раніше.
– А чи є там щось цікаве? – запитав він.
– Залежно від того, як на це дивитися, – відповів вищий офіцер. – По-перше, ні про яке переміщення ящиків з файлами чи речовими доказами не йдеться. Немає звітів про пошкодження чи щось подібне. Тут усе стояло до 2000 року, а лише потім поїхало до Вроцлава. Про повінь не може бути й мови.
– Ми перевірили архіви і знайшли ці ящики доказів, – додав його приятель.
– Тільки порожній, – сказав Подима. – Немає нічого, окрім файлів, які зберігалися окремо, але й тут деякі папери загубилися. Ми маємо лише покази свідків, у тому числі ваші. Не залишилося навіть крихти доказів.
– Транспортна аварія? – підсунув Ришь.
– Можливо, – відповів Сукєнник.
– Крім того, ніхто не хоче говорити на цю тему, – додав Подима. – Якщо добираємося до свідка, той або не знає, або не пам’ятає, і майже всі щось бурмочуть про прокляття.
– Ну так, прокляття. – кивнув Ришь. – Тоді це було модно, тому й такі розмови.
– Не розумію, – відповів Подима.
– П’ятьма роками перед тим на Вавелі відкрили могилу короля Казимира Ягеллончика, – сказав Ришь. – Цей випадок гучно коментували в ЗМІ, тим більше, що люди, які брали участь у цих роботах, почали помирати за дивних обставин, в основному від інсультів чи інфарктів. Наскільки я пам’ятаю, п’ятнадцять людей, які брали участь у відкритті та дослідженні королівської гробниці, померли протягом десяти років. Вже після перших смертей почалася медійна кар’єра "Прокляття Ягеллончика. Тема була відома й гучна, і сталося так, що під час цієї справи, — він показав на сірі файли, що лежали на столі, — у техніка, який першим оглядав місця злочину, стався серцевий напад.
– Цікаво, – вставив свої три гроші Сукєннік.
