Він не спав, але світло в вікні я побачив лише тоді, коли підійшов до хати й постукав у двері, бажаючи хоч на мить повернутися в тепле нутро. На щастя, господар швидко відчинив двері і впустив мене, не дуже знаючи, з ким має справу, бо моє обличчя було закрите шарфом.
Будинки, куди нас переселили, були пристойні, цегляні і, головне, колишні німецькі, а німець може й свиня, але не дурний. Кожна хата мала додатковий вхід до хати, як раз на потреби зими, збудований з підвітряного боку, піднятий на кілька сходинок і накритий дахом. Іноді це були головні двері в будинок, іноді це були бічні або задні двері, але в будь-якому випадку вони чудово працювали, і навіть у дуже сніжні зими ви могли без проблем вийти з дому.
Бернард вислухав мою справу, перед тим напоївши мене чашкою гарячої ячмінної кави, щоб зігріти мене, потім жваво одягнувся і, побачивши, що я обліплений снігом, дістав із шафи все, що мав на зиму. Він одягнув карплі, і ми рушили назад.
Я думав, що буде легше, бо ми підемо по моїх слідах, але де там, їх відразу засипало. У Бернара був ліхтарик, але його світло було ні до чого, буря жадібно пожирала його, ніби хотіла лише одного: щоб у світі панували темрява й хаос.
Зоська чекала, заплакана, а мама вже з’явилася на кухні і втішала сусідку. Батько нервово смикав себе за вуса й ходив туди-сюди. Так буває, коли людина безсила і нічого не може вдіяти з проблемою, тоді починає бігати, як лев у клітці.
– Дай мені чогось теплого випити, – попросив Бернард, і я зовсім не здивувався, ми йшли, може, хвилин п’ятнадцять, але мені здавалося, що я півдня кидав лопатою сіно в сараї.
– Моя Ануля не приїхала додому з пастушої меси, – сказала Зоська, не чекаючи, поки ми роздягнемося і зігріємося.
– Знаю, хлопець мені все розповів, – відповів селищний голова.
– Вона була з вами? – запитала жінка. – Ви, мабуть, усіх порахували.
– Зосю, я перерахував людей, і всього їх було сорок сім чоловік, – відповів Бернард. – Але не впізнаю всіх, хто там був. І в селищі, і після меси всі грузилися в автобус і я не дивився хто їде, а хто ні.
– Вона точно поїхала, – з непохитною впевненістю в голосі сказала жінка.
– Коли ми евакуйовувалися, – продовжив Бернард, беручи від мами чашку кави, – була велика плутанина, я просто перераховував людей. І чи була вона? Ну, я думаю, що вона могла бути.
– Так вона і була. – Зоська вчепилася за слова селищного голови, як потопельник за соломинку з прислів'я.
– Думаю, так, – відповів Бернард, але за тоном його голосу було видно, що він не впевнений.
– А як пан рахував людей на поверненні, ви її бачили? – запитав батько.
У відповідь голова зробив солідний ковток із чашки й знизав плечима.
– Після аварії з автобуса вийшли 47 осіб, у тому числі діти, і стільки ж прийшло до селища, – сказав він. – Якщо вона була в автобусі, то повернулася з нами.
– Анджеєк знатиме, – важко зітхнувши, сказав я, бо розумів, що незабаром мені доведеться брести через усе селище до будинку водія автобуса.
– Так, він повинен, – сказав батько, і Бернард кивнув.
– Тому що водій? – запитала Зоська.
– Бо тягнулися один до одного, – відповів селищний голова.
– Та що ви там кажете, – обурилася жінка. – Моя Ануля зовсім не думала про хлопців. Вона тільки молилася вдома і мріяла стати економкою у священика, а може, навіть у монастир. Вона навіть їздила на реколекції[13] в Єлєню Гуру.
Її слів ніхто не коментував, бо відомо, що батьки найменше знають про своїх дітей і бачать лише те, що хочуть бачити. Ануля стріляла очима хлопцям, як і кожна дівчина її віку, вона була гарненька та ставна, тому ми теж заглядалися на неї. Навіть Мєтек намагався підкочуватися до неї, але вона дивилася на Анджеєка, і було відомо, що вона сідала в його автобус при кожній нагоді, щоб залишитися з ним, і вона, мабуть, ніколи не бачила ніяких реколекцій в Єлєній Гурі, за це я міг би дати собі руку відрубати.
Я допив каву й знову почав одягатися. На щастя, надворі почало видніти, хоча, незважаючи на світанок, погода зовсім не покращувалася; дуло так само сильно, як і вночі, може навіть сильніше. Але завдяки тому, що десь за темними важкими хмарами яскраво світило сонце, йшлося краще і швидше. Вже не треба було йти по снігу навпомацки, але час від часу можна було підняти голову й дивитися на дорогу. Назад я мав йти за вітром, що дало б мені трохи передихнути.
Анджеєк теж не спав, він сидів на кухні біля плити й нервово палив цигарку. Я постукав у вікно, і він швидко впустив мене. Почувши, про що я розповів, він негайно одягнувся і без зайвих розмов пішов до нас додому.
За вітром йти було легше, а якби на ногах були лижі, мабуть, навіть палицями не доводилося б допомагати собі.
Вдома нас чекала приймальний комітет, в тому числі мій дядько, який допомагав мамі готувати сніданок для всіх.
– Чому ви мене раніше не розбудили? – обурився дядько, коли ми з Анджеєком зняли засніжену одежу.
– Тому що ти гість, – відповів батько. – А чим би ти допоміг?
