Україна, зауважив він, багато років намагалася отримати від Заходу більшу підтримку в боротьбі проти Росії. Якщо в американців нарешті виникло бажання дослухатися, переваги очевидні.
— Україна зможе отримати більше допомоги, — підкреслив радник. — Україна зможе отримати більше підтримки.
Для продовження переговорів Зеленський на початку листопада відправив до Вашингтона керівника своєї адміністрації із завданням з’ясувати, що саме пропонують американці. Єрмак мав зустрітися у Білому домі з радником президента Байдена з національної безпеки — Джейком Салліваном. Від зустрічі Єрмак нічого не очікував. На кілька років молодший від нього Салліван був елегантним, холодним і не відзначався глибоким інтересом до України чи Росії. Найвищим пріоритетом у міжнародних відносинах вважав Китай, за ним йшли Іран та Афганістан. (За висловом одного обуреного американського дипломата в Києві, після приходу Байдена до влади Рада національної безпеки під керівництвом Саллівана «чхати хотіла на Україну»).
— Я готувався до доволі сухої, жорсткої розмови та знав, що дуже важливо справити враження, — розповів мені Єрмак.
Вони із Салліваном порозумілися. Американці хотіли допомогти, і це було очевидно.
— Ми думали однаково, — підсумував Єрмак.
Після тієї зустрічі 10 листопада вони почали писати й телефонувати одне одному, організували між Білим домом і Банковою пряму лінію зв’язку, яка у наступні місяці стане для Зеленського неоціненною.
— Ми можемо розповісти одне одному будь-що, — пізніше нахвалював Саллівана Єрмак під час нашого інтерв’ю. — Можемо телефонувати одне одному в будь-який час дня і ночі.
Приблизно за тиждень Зеленський відправив до Вашингтона ще одну делегацію — обговорити деталі постачання зброї. Очолював її щойно призначений міністр оборони Олексій Резніков, який перебував на посаді менш як два тижні. Високо шанований юрист, він багато років був провідним переговорником Зеленського з росіянами та знав конфлікт ізсередини. Однак майже не мав військового досвіду — за винятком служби у радянських військово-повітряних силах у 1980-х роках. Поїздку до Вашингтона організували настільки поспіхом, що Резніков не встиг вивчити типи потрібної зброї.
— Я не знав різниці між 155-м і 152-м калібром, — зізнався він; йшлося про різні типи артилерійських снарядів.
На зустрічах із міністром оборони США Ллойдом Остіном та іншими високопосадовцями Резніков закликав американців не перебільшувати загрозу. Мовляв, Путін переконаний, що населення сходу України симпатизує Росії та зустрічатиме російських військових як визволителів. Припущення, ніби Путін бомбитиме Київ, уявлялося Резнікову та решті посадовців із команди Зеленського безглуздим.
— Я був певен, — розповідав мені тодішній міністр оборони, — що Путін не бомбитиме російські православні церкви.
Коли американці показували дані про чисельність російських військ уздовж кордону — на той момент, у середині листопада 2021 року, їх було вже понад сто тисяч, — Резніков не заперечував, що ситуація серйозна. Однак таке саме військо Путін відправляв до українських кордонів і навесні, якраз на Великдень.
— І чого Путін домігся? — запитував Резніков. — Отримав дві телефонні розмови з Байденом і особисту зустріч у Женеві.
Цього разу найімовірніший мотив Кремля — той самий: одержати від американців нові поступки, нові дискусії про майбутнє Європи, нові престижні саміти з лідерами вільного світу.
— Як я тоді сказав, Путін бажав танцювати, але не з нами, — пояснив Резніков. — У його бальній книжці записано Білий дім, Париж, Берлін і Лондон.
Усе ж, якщо США настільки переконані в неминучості російського вторгнення, наступний крок видавався Резнікову очевидним: почати масові поставки зброї в Україну. Насамперед армії потрібні ручні гранатомети, щоб знищувати танки та збивати літаки й гелікоптери. Американці відповіли, що це неможливо, послалися на юридичні обмеження та іншу бюрократичну тяганину. Однак Резніков відчував, що є серйозніша причина. Він назвав її «афганським синдромом». Лише три місяці тому США після двадцяти років війни вивели з Афганістану всі свої війська. На озброєння та навчання афганської армії, яка мала запобігти поверненню талібів до влади, було витрачено трильйони доларів платників податків. Щойно американці пішли, афганська армія зазнала краху.
Зображення бійців Талібану, які прогулюються американськими базами і забирають американську зброю, ознаменували повний провал американської політики в регіоні. Міністерство оборони США згодом підрахувало, що до рук талібів потрапило обладнання на суму понад 7 мільярдів доларів, — зокрема, величезна кількість зброї, транспортних засобів і літаків. Адміністрація Байдена не хотіла повторення такого сценарію з росіянами в Україні. Йшлося не лише про американців, казав Резніков.
— Весь Захід був упевнений, що Україна програє початкову фазу війни за сімдесят дві години.