Після оприлюднення цього звернення в України та її лідера залишалося на підготовку близько двадцяти чотирьох годин. Минуть місяці — і члени команди Зеленського сперечатимуться про те, що можна було б встигнути за той час. Скільки сиротинців і будинків для престарілих евакуювати від російського кордону. Скільки запасів їжі, пального та інших ресурсів накопичити. Скільки життів урятувати. Утім, тоді Зеленський із помічниками вважали, що більшу загрозу становить паніка.
— Посіємо серед людей хаос перед вторгненням — і росіяни нас зжеруть[263], — казав він.
Мільйони людей рятуватимуться втечею. Економіка обвалиться. Спустошену країну нікому буде захищати від ворога. Саме ці страхи керували Зеленським перед тим, як почали падати бомби. Він до останнього думав, що напад буде обмежений за масштабами, і, безумовно, не такий катастрофічний, як прогнозували американці. Гадав, ніби найбільша загроза виживанню України — це відтік людей і капіталу. І лише на порозі вторгнення, 23 лютого у першій половині дня президент із Радою нацбезпеки зібралися, щоб оголосити в країні надзвичайний стан. Це дозволило б владі проводити обшуки, обмежувати рух транспорту, посилювати безпеку на об’єктах критичної інфраструктури та вдаватися до інших необхідних заходів. Однак навіть тоді громадянам радили не хвилюватися.
— Це превентивні питання, щоб у країні зберігався спокій, працювала економіка[264], — підкреслив Олексій Данілов під час оголошення надзвичайного стану.
Того вечора останнім важливим пунктом президентського розкладу була зустріч із найзаможнішими українськими бізнесменами, із якими Зеленський уже понад рік був «на ножах». Нещодавно він підписав закон, який мав позбавити олігархів влади, обмеживши їхні можливості володіти медіа, обіймати державні посади та впливати на політику. Тепер президент сидів за великим столом разом із людьми, яких підозрював у віроломстві та зраді, і намагався закликати до перемир’я.
— Головним завданням було не нагнітати атмосферу паніки, — розповіла одна з головних помічниць Зеленського Ірина Победоносцева, яка брала участь у тій зустрічі.
Вона пригадує, як президент говорив їм:
— Ви всі маєте бути тут. Кожен, хто не просто заробляє гроші в цій країні, але й хоче в ній жити, продовжувати наймати на роботу сотні тисяч людей, ви маєте бути тут, адже ці люди на вас дивляться.
Далі Данілов з іншими членами Ради безпеки ввів олігархів у курс останніх справ щодо загрози нападу. Загроза серйозна, сказав, але контрольована, адже Росія не вдасться до тотального вторгнення.
— Нам із величезною впевненістю сказали, що цього не станеться, не хвилюйтеся, не переживайте, — поділився зі мною потім металургійний магнат Сергій Тарута.
Однак багато бізнесменів досі мали зв’язки в Росії — та отримували від російських джерел інформацію, яка, за словами Тарути, «не відповідала офіційній позиції тут». Стемніло, зустріч завершилася, олігархи розходилися до своїх запаркованих на Банковій автомобілів, де водії на холоді вже прогрівали двигуни. Зеленський, чий офіційний розклад на сьогодні вичерпався, піднявся разом із керівником адміністрації Єрмаком назад у свій кабінет і написав чернетку звернення до народу.
Впродовж усього вечора надходили свіжі розвідувальні дані від США та решти союзників, попереджали, що вторгнення відбудеться сьогодні вночі. Хакери зламали урядові сайти. Зі сходу російська військова техніка почала заїжджати на окуповані частини Донбасу, чиї «лідери» звернулися до Путіна з проханням їх захистити. Для Зеленського та його працівників рух росіян на ці території позначив офіційний початок вторгнення, хоча усе ще дозволяв сподіватися, що ворог не піде далі прикордоння, принаймні наразі. Президент, сидячи за своїм столом, наказав протокольному відділові зв’язати його з Кремлем. Хотів спробувати востаннє поговорити з Путіним. Проте дзвінок проігнорували, розповів Єрмак, який був поруч із президентом.
— На тому кінці не відповіли.
Лише тоді, вичерпавши всі можливості для миру, Зеленський відкинув спроби заспокоїти людей. Захотів звернутися безпосередньо до російського народу, і в цій його промові не було підбадьорливих запевнень, якими він годував власних громадян. Вона вийшла в ефір попівночі.
— Між нами, — говорив Зеленський російською, — понад дві тисячі кілометрів спільного кордону. Уздовж нього сьогодні стоять ваші війська — майже двісті тисяч солдатів, тисячі бойових машин. Ваше керівництво схвалило їхній крок уперед на територію іншої країни. І цей крок може стати початком великої війни на європейському континенті[265].
— Вам кажуть, що це полум’я принесе звільнення народу України. Але український народ вільний, — вів далі Зеленський. — Вам кажуть, що ми нацисти. Але хіба може підтримувати нацизм народ, який за перемогу над нацизмом віддав понад вісім мільйонів життів? Як можу бути нацистом я? Розкажіть це моєму дідові, який пройшов усю війну в піхоті радянської армії, а помер полковником у незалежній Україні.