Попри успіх у захисті столиці, Збройні сили України втратили велику кількість територій на сході та півдні. Однією з найважчих невдач стали події в портовому місті Маріуполі, центрі металургії та судноплавства на Азовському морі. Маріуполь, де до війни мешкало близько 450 000 жителів, розташований на півдні Донецької області, просто між Кримом і російським кордоном, що робило місто стратегічною ціллю для росіян. Воно мало не потрапило під контроль Росії[266] навесні та влітку 2014 року, коли Путін вирішив створити безпечний сухопутний коридор через Маріуполь до Криму. Оборона міста лягла на плечі воєнізованих підрозділів, які сформувалися тієї зими після революції. Найсильніші з них мали підтримку від українських олігархів і фінансистів — вони спонсорували ці добровольчі загони, щоб уберегти свої міста і підприємства від повторення долі Криму. У Маріуполі ця роль належала мільярдерові Сергію Таруті. Він фінансував створення батальйону «Азов» — бойового загону, до складу якого на початку увійшли, зокрема, представники ультраправих угруповань України. Батальйон назвали на честь Азовського моря, а успішна оборона Маріуполя 2014 року зробила бійців загону героями в очах усієї країни. Невдовзі Національна гвардія України включила батальйон «Азов» до своїх лав, перетворивши його на повноцінний полк у складі Збройних сил — із тисячами військовослужбовців і кількома військовими базами.
Вісім років по тому, в перші години вторгнення, головна база полку «Азов» під Маріуполем опинилася під інтенсивним бомбардуванням. Через зв’язки полку з ультраправими екстремістами кремлівська пропаганда зациклилася на «Азові», зображувала його бійців сатаністами й радикалами, яких треба «денацифікувати». Загарбники спрямували чимало своїх ресурсів та вогневих потужностей на оточення і знищення полку «Азов», а його бійці героїчно боронили місто, яке стало їхнім домом. Проте на початку березня Маріуполь взяли в облогу. Росіяни почали його безжально обстрілювати, знищуючи цілі райони та відрізаючи місто від води, тепла й електрики. У середині березня російський літак скинув важку авіабомбу на драматичний театр Маріуполя, де в бомбосховищі укривалися понад тисячу мирних жителів. Було вбито аж шістсот людей, їхні тіла поховано під завалами — найстрашніший відомий на ту мить злочин цієї війни[267].
Захисники міста, серед них і сотні бійців «Азова», відійшли на територію найбільшого заводу в Маріуполі, гігантського металургійного комбінату «Азовсталь». Завод, заснований 1930 року радянською владою, займав десять квадратних кілометрів уздовж набережної. Він був обладнаний як фортеця, його припаси дозволяли витримати тривалу облогу. Близько двох із половиною тисяч українських солдатів і цивільних знайшли притулок у бункерах під «Азовсталлю», перетворивши її на символ українського опору. Російські сили, взявши комбінат в облогу, бомбардували його з артилерії, винищувачів і виведених в Азовське море військових кораблів. Один із командирів, які намагалися штурмувати «Азовсталь», закликав Кремль використати хімічну зброю — наприклад, зарин, — щоб змусити захисників здатися та, за його висловом, «викурити кротів із нір»[268]. На другому тижні квітня — понад місяць з початку облоги — українські офіцери повідомили, що на «Азовсталь» просочився отруйний газ, він викликає подразнення очей і дихальних шляхів у заблокованих всередині солдатів. Навіть тоді вони намагалися чинити опір, здійснювали нальоти на позиції росіян навколо заводу та відмовлялися здаватися. Майже через два місяці облоги Путін віддав наказ оточити «Азовсталь» настільки щільно, щоб «і муха не пролетіла»[269]. На той час у бункерах укривалися сотні жінок і дітей, а також тисячі українських військових.
Запаси питної води скоро вичерпалися, а щоденний пайок був такий мізерний, що деякі солдати від браку їжі непритомніли. Однак — видатна риса війни двадцять першого століття — засоби зв’язку працювали. Захисники мали дизель-генератори, пального вистачало для роботи інтернет-терміналів Starlink, що дозволяло виходити в інтернет, телефонувати та транслювати свою історію на весь світ у режимі реального часу. Це також давало можливість говорити безпосередньо з вищим командуванням України, зокрема президентом Зеленським, який почав приймати дзвінки оборонців «Азовсталі» у березні.
— Тепер ми вже добре знаємо одне одного, — сказав він мені наступного місяця.
Зеленський обмінювався з ними повідомленнями на телефоні, іноді серед ночі. На початку листування президент отримав текстове повідомлення від майора Сергія Волинського, командира 36-ї окремої бригади морської піхоти — одного з підрозділів, які відійшли на «Азовсталь». До повідомлення було прикріплене селфі, яке вони вдвох зробили до вторгнення під час візиту Зеленського на базу Волинського.
— Ми тут навіть обіймаємося, як друзі, — сказав Зеленський про фотографію.