На той час — чотири місяці від початку війни — до України з Європейського Союзу повернулося близько трьох мільйонів біженців, щодня прибувало майже тридцять тисяч людей. Зеленський хотів переконатися, що вони матимуть принаймні світло й тепло, школи для своїх дітей, можливість працювати та забезпечувати родину. Вимоги війни не звільняли президента ані від буденніших обов’язків лідера, ані від побоювань, що народ утратить терпець і зрештою повстане. Державі відчутно бракувало ресурсів для надання соціальної підтримки військовослужбовцям, кількість яких від початку вторгнення зросла майже втричі і сягнула семисот тисяч. Необхідність виплачувати їм зарплати, не кажучи вже про оплату лікування, в середині літа довела державний бюджет до критичної межі, і помічники Зеленського розуміли політичні ризики в разі неспроможності подбати про військових. Близький друг президента і лідер його фракції в парламенті Давид Арахамія оцінив, що наприкінці війни Україна матиме два мільйони чинних або відставних військовослужбовців, що становитиме близько 15 % економічно активного населення.
— Нам не вистачить грошей, щоб усі були задоволені[292], — сказав він того літа на форумі військових ветеранів.
Якщо держава не зможе знайти способу, як їх підтримати, додав Арахамія, «вони винесуть нас ногами вперед, усіх міністрів, політиків, весь уряд».
Наступного дня після повернення Зеленського з південного фронту я вирушив на зустріч із першою леді до її офісу, розташованого двома поверхами нижче офісу президента. У цей червневий понеділок в резиденції було тихо, куди спокійніше, ніж місяць-два тому. З покращенням погоди працівники адміністрації почали брати відпустки для відпочинку. Головним пунктом президентського розкладу на сьогодні була зустріч з американським актором Беном Стіллером — того літа Банкова стала місцем паломництва для голлівудських зірок. Солдати на посту охорони біля входу видавалися розслабленими, хоча після моєї згадки про узгоджений візит до Олени їхні обличчя посуворішали. До мене спустився старший офіцер державної служби безпеки, розпитав про деталі домовленості. Охоронці обшукали мою сумку з особливою увагою — і не пропустили до першої леді жоден із електронних пристроїв.
Я піднявся на другий поверх, де на мене з порога пильно глянув її особистий охоронець, велетень Ярослав; спереду на ремені в нього був закріплений кинджал. Якби не Ярослав та інші солдати, офіс Олени в президентській резиденції нагадував би елітну дизайнерську студію: приглушеного сірого відтінку стіни, фіолетові килими, букети з папороті в бетонних вазах. Зі столика біля входу на мене дивилося обличчя першої леді з обкладинок журналів: один був французький, другий — польський, третій — українське видання Vogue. Зі мною прийшов фотограф, щоб зробити її портрет для обкладинки Time[293], і Олену, яка увійшла до кабінету, здивувало розташування студійного світла. Навколо неї метушилися помічники, поправляли одяг, зачіску та макіяж. Для камер стиліст убрав першу леді в яскравий жовтий піджак, але від талії донизу вона була одягнена, як колишня Олена-сценаристка, у мішкуваті джинси та незграбні лофери.
З початком вторгнення вона припинила писати сценарії для своєї старої кіностудії.
— До війни я могла робити й те, і те, — пояснила мені. — Більше не можу.
Олена спробувала, але заняття здалося легковажним, і тепер їй нетерпеливилося розповісти про свій новий напрямок роботи — проєкти, за які вона взялася, щоб допомогти українцям долати психологічні травми та, коли це можливо, підтримати власного чоловіка. Вони кілька разів обговорювали її ідеї щодо надання психологічної допомоги жертвам війни, і президент заохочував Олену не шкодувати на це сил. Утім, обмірковувати справу разом заважала відстань. Надто короткі й рідкісні зустрічі не завжди дозволяли розповісти Зеленському навіть про дітей та щось особисте — що вже казати про публічні амбіції Олени як першої леді.
— Він не дає відгуків про мою роботу, — безбарвно сказала вона мені. — Не втручається.