Перші місяці вторгнення український народ бачив генерала Залужного нечасто. Він був помітно відсутній на телемарафоні. Якщо десь і з’являвся, то зазвичай на світлинах, що розліталися соцмережами: генерал стоїть на колінах перед труною загиблого солдата, править весілля військовослужбовця, перебуває на блокпосту разом із підлеглими. Фан-сторінки Залужного налічували сотні тисяч підписників. Газети називали його залізним генералом. Портрети набивали на футболках, що продавали як сувеніри. Під час єдиного інтерв’ю, яке Залужний дав до вторгнення, у вересні 2021 року, він жодним чином не проявляв жаги до влади, у якій його підозрювали деякі посадовці в Офісі Президента. Навпаки, під уважним поглядом камер, видавалося, зіщулювався, ніби соромився своєї великої статури. Тож коли за п’ять місяців від початку вторгнення я почув, що залізний генерал хоче поспілкуватися, це мене здивувало.
Запрошення надійшло від помічника Залужного, Олексія Носкова, з яким я познайомився рік тому під час поїздки з президентом Зеленським на Донбас. Полковник Носков мав струнку статуру й похмуру вдачу та не підходив для активних бойових дій. Виконував інтелектуальну роботу в Генеральному штабі, спеціалізувався на інформаційній війні та психологічних операціях. До того ж відповідав за імідж Залужного, його інтерв’ю та сторінки в соціальних мережах — і переконував боса бути активнішим у публічному просторі. Носков вважав, що публічність служитиме щитом від будь-якої спроби відсторонити чи звільнити Залужного. За словами Носкова, адміністрація президента довгий час наполегливо радила головнокомандувачу утримуватися від коментарів для преси.
Пом’якшили цю вимогу лише влітку, і Носков запросив мене на інтерв’ю до готелю в центрі Києва[297]. Це місце не мало видимого зв’язку зі Збройними силами: жодної військової техніки, жодного військовослужбовця в однострої — лише майстер, який під яскравим сонцем щось лагодив на краю стоянки. Почувши, що я прибув до Залужного, охоронці вибалушилися та бігом повернулися до своєї будки. Невже я помилився адресою? За кілька хвилин прийшов Носков зі зброєю, розпорядився мене пропустити.
— Ви викликали справжню паніку, — сказав мені. — Ніхто не має знати, що Залужний тут живе.
Незабаром на краю стоянки з’явився головнокомандувач — і поважно попрямував до нас. Він був у шортах-карго та кросівках, а ще у футболці, які продають у київських сувенірних крамничках. На ній тонула у водах Чорного моря гордість російського флоту «Москва», підписана безсмертною фразою «Русскій воєнний корабль, іді на*уй». На шиї в генерала висів бейдж, всередині якого була картинка пістолета Sig Sauer M17. Що це, дозвіл на вогнепальну зброю? Навіщо генералові дозвіл на зброю посеред війни?
— А, в мене тут ключі від номера, — усміхнувся генерал. — Так часто їх губив, що дружина почепила мені оце на шию.
Дружина? Вона живе з ним? Залужний знову усміхнувся. Наприкінці весни, приблизно тоді, коли його війська звільнили Київщину, він вибрався з бункера під Міністерством оборони та возз’єднався зі своєю прекрасною половиною. Жити вдома для них було надто небезпечно, тож вони влаштувалися у реквізованому для військових потреб готелі. Він не мав повноцінного бомбосховища, але обслуговували тут добре. Офіціант приніс нам колу в банках і таріль із фруктами. Залужний вряди-годи підносив до губ яскраво-жовтий вейп, робив затяжку. Схоже, це допомагало йому зібратися з думками.
— Я розповім вам усе це один раз, — попередив. — І більше не розповідатиму.
Одна з його найпоказовіших історій сталася влітку 2020 року, майже за рік до того, як президент обрав Залужного очільником армії. У серпні він організував військові навчання на півдні України, і Зеленський прилетів спостерігати. Навчання мали на меті продемонструвати здатність України відбити російську атаку з півдня — саме таку, яка розгорнеться за півтора року.
Першою зупинкою в маршруті був острів Зміїний, безплідний клаптик землі в Чорному морі; тут стояли казарми та радіолокаційна станція для спостереження за пересуванням російського флоту. Видовище було сумне. Україна більше не могла похвалитися військовим флотом. Майже всі бойові кораблі базувалися в Криму, і Росія захопила їх 2014 року разом із півостровом. Залишився лише скрипучий флот із патрульних катерів і гелікоптерів, за якими Зеленський у супроводі Залужного спостерігав у бінокль. Зі Зміїного їх гелікоптерами доправили до значно більшої бази на Миколаївщині, де генерал підготував низку танкових і піхотних маневрів. Почали добре — попри спеку, що того дня була нестерпною, а надто для солдатів, змушених бігати у бронежилетах.