Увесь день в соціальних мережах з’являлися новини про перестрілки з російськими силовиками поблизу середмістя. Одне повідомлення стверджувало, що бойовик-одинак відкрив вогонь по солдатах перед станцією метро. Інше — що на підступах до центру постріляли на решето вантажівку з диверсантами. Хоч ці випадки на той час було неможливо підтвердити, а надто розслідувати, президентські охоронці не мали наміру ризикувати. Так само як і військові. На світанку другого дня вторгнення Збройні сили України на своїй сторінці у фейсбуці оповістили мешканців Києва, що ворожі формування вже в столиці. «Робіть „коктейлі Молотова“, — наказували в заяві. — Знищуйте окупантів!»
До полудня, приблизно за сім годин після вторгнення, початкове потрясіння Зеленського зменшилося, і він чітко зрозумів, чого саме вимагатиме його роль у воєнний час. Недовга політична кар’єра майже ніяк не підготувала президента до цієї миті, зате навички актора були в пригоді. Зеленський добре адаптувався, умів не втрачати самовладання під прискіпливим поглядом великої авдиторії. Тепер, збагнув він, його авдиторія — це більшість світу, ціла Україна, усі, кого знає чи колись зустріне. Зеленський усвідомлював: якщо піддасться паніці та віддасть столицю росіянам, сором переслідуватиме його решту життя; і страх такої ганьби переважував страх бути вбитим чи захопленим під час захисту своєї держави. Зеленський пам’ятає, як увесь той день подумки себе підбадьорював: «На тебе дивляться. Ти символ. Поводься так, як має поводитися глава держави».
День тягнувся далі, і помічники Зеленського спостерігали, як поступово твердішала й міцніла його постать. Тон став різким, президент почав сипати наказами — як з бункера, так і зі свого офісу на четвертому поверсі. Більшість рішень не спиралися ні на досвід, ані на планування. Тоді Зеленський ще не мав у своєму арсеналі таких інструментів, але не переймався. Його стрибок зі світу комедії у президентство був би неможливим без навички випромінювати впевненість навіть коли її бракувало. Тепер це вміння запрацювало на повну потужність, і Зеленський, за висловом його помічника, перетворився на «генератор ідей».
— Росіянам не пощастило в багатьох аспектах, — казав Михайло Подоляк, який супроводжував Зеленського весь день. — Оце був один з них.
Атакуючи Україну з багатьох напрямків, вони розраховували перевантажити систему управління в Києві великим обсягом загроз, які потребували негайного реагування одночасно, і зламати її в такий спосіб. Будь-яка затримка з боку влади — навіть пауза з метою оцінити можливості країни — залишила б посадовців на передовій напризволяще та в багатьох випадках змусила їх утекти. Однак жодних заминок не було, адже Офіс Президента швидко почав віддавати команди. Деякі пізніше матимуть трагічні наслідки — скажімо, розпорядження Зеленського видавати автомат мало не кожному дорослому, що має українській паспорт і вказівний палець. Надлишок зброї скоро перетворив деякі райони Києва на тир.
Утім, в перші години повномасштабної війни, коли на кону стояло виживання України як держави, Зеленський не мав часу зважувати ризики й аналізувати дані та не потребував спонукань: роздавав навсібіч вказівки, за звичаєм приправлені лихослів’ям. В результаті, за словами Подоляка, «люди на всіх щаблях ієрархії не мали часу сумніватися у власних діях». Під час перших дистанційних нарад з губернаторами дехто з них мав вкрай наляканий вигляд, вони ніби заклякли, не здатні відповісти чи навіть зрозуміти запитання, що ставив Зеленський про ситуацію в області. Звинувачувати їх було важко. Росіяни наступали й за лічені години могли захопити кілька із цих областей; губернаторам довелося зважувати, чи мають вони шанс вижити, якщо не втечуть або не погодяться співпрацювати із загарбниками. Побачивши це, Зеленський видав тверді, хоча й дещо туманні директиви: залишатися на посту, координувати дії з військовими та реагувати на потреби громадськості.
— Це заспокоїло людей, — згадує Подоляк. — Вони перестали думати й почали працювати[35].