Замість просити для себе порятунку, він зажадав відповіді на запитання, яке Україна ставила не один десяток років: чи дозволять їй колись вступити до Євросоюзу? Чи дозволять вступити до НАТО? Жоден з присутніх на зустрічі не дав прямої відповіді. Однак промова Зеленського, що тривала не більше п’яти хвилин, вплинула на їхню рішучість сильніше, ніж місяці — як не роки — дебатів про Росію у Брюсселі. Тут і зараз лідери Європи бачили президента європейської демократії, що переховується в бункері, готується зустріти власну смерть і поневолення своєї країни — усе через імперські амбіції сусіда на сході. Нескінченні дебати європейських лідерів про загрозу, яку Росія становить для Європи, більше ніколи не будуть гіпотетичними. Вони вже не згадували політику стримування чи балансування на межі війни, адже злочинний неспровокований напад відбувався у них перед очима. Вони бачили його жертв, які благають про допомогу. Бачили, що на двадцять третьому році свого правління Путін розв’язав найбільшу європейську війну останніх десятиліть. Послав війська вбити чи полонити Зеленського лише через те, що він відмовляється здаватися й тікати. Зеленський чітко пояснив це європейцям. Тоді зв’язок перервався, і український президент пішов нагору, до пресцентру — вчергове звернутися до свого народу. Іноземні посадовці, з якими він спілкувався того дня, не виявили готовності битися пліч-о-пліч з Україною.
— Ми залишаємось наодинці у захисті нашої держави[42], — повідомив Зеленський з трибуни.
Утім, це не означало, що український народ має тремтіти зі страху чи здаватися.
— Ми не боїмося! — заявив президент. — Не боїмося Росії.
Прилюдно вони відмовлялися показувати свій страх. Утім, у наступні години всі його відчували. Денис Монастирський залишався на поверхні, пересувався урядовим кварталом, координував роботу поліції та Національної гвардії. На другий день вторгнення, коли у передмістях Києва точилися бої, міністр записав на свій телефон перше з двох прощальних повідомлень до родини. Хотів мати їх напоготові та відправити, як тільки зрозуміє, що його зараз уб’ють.
— Мої сонечки, — вимовив він у камеру. — Скажу коротко. Я вирішив залишитися в місті[43].
У разі захоплення столиці підлеглі Монастирського мали її полишити та створити оперативну базу на заході України, куди вже виїхала його родина.
— Страху нема, — провадив міністр. — Робимо усе можливе для захисту Києва. Готові до будь-якого сценарію, навіть до найтрагічнішого. Будемо давати відсіч. — Далі він звернувся до двох своїх маленьких дітей, і голос йому перехопило. — Ви маєте йти по життю туди, куди веде поклик. Поклик цей можна знайти лише у серці, вашому власному серці. Люблю вас.
Перш ніж вимкнути камеру, Монастирський змусив себе посміхнутися й додав:
— Я готовий.
Приблизно у той самий час Зеленський на Банковій надіслав схоже повідомлення усій Україні. Того вечора він уперше від початку вторгнення вирішив покинути більш-менш безпечний Офіс. Охоронці освітлювали шлях ліхтарями, президент крокував темними коридорами, повз імпровізовані барикади біля дверей і далі на двір. Охоронці в шоломах і з автоматами утворили довкола нього просторе коло, скануючи вікна й дахи. Один з помічників Зеленського пізніше розповідав мені, що відчував себе жахливо незахищеним від російських бомбардувальників у небі — «ніби ми стояли там голі». Від дихання підіймалася пара, вуличні ліхтарі кидали помаранчеве світло на обличчя. Зеленський, тримаючи телефон у лівій руці, відсунув його далі від себе й натиснув запис. Четверо найближчих помічників стояли позаду, заповнюючи кадр. Президент назвав кожного з них, а тоді вимовив фразу, яка тієї ночі рикошетом пролунала по всьому світу:
— Всі ми тут. Захищаємо нашу незалежність, нашу державу. Так буде й далі[44].
Перші дні вторгнення не залишали Олені Зеленській часу на розпач. Усе було надто химерним, дезорієнтувало. Вона вдавала спокій та бадьорість — почасти машинально, почасти заради дітей. Однак в очах застигла тривога, а обличчя боліло від усмішки, до якої Олена себе постійно змушувала. Подеколи в ті дивні дні втечі разом із дітьми, розповідала згодом перша леді, вона втрачала відчуття реальності, ніби застрягла у відеогрі, де всі її рухи контролює якась зовнішня сила. У деякі моменти згадувалися рядки з «Аліси в Задзеркаллі», одної з улюблених книг дитинства: «Потрібно бігти щосили, щоб тільки залишатися на місці»[45]