Невдовзі після наради Зеленському почали надходити доповіді про російський повітряний десант на околицях Києва, приблизно у сорока кілометрах на північний захід від Офісу Президента. Він здогадався про ціль — важливий аеропорт у Гостомелі. Кілька тижнів тому Зеленського про це попереджало ЦРУ, яке вважало Гостомельський аеропорт одним зі слабких місць України. Вільям Бернс, директор ЦРУ, відвідав Київ у середині січня, привіз найсвіжіші американські розвідувальні дані щодо воєнних планів Путіна і пояснив російську стратегію: висадити в Гостомелі війська — стільки, щоб вистачило захопити Київ[36]. Тоді Зеленського це не переконало. На його думку, запланованого росіянами війська не вистачило б для окупації міста, де мешкало чотири мільйони. Зеленський очікував, що велика кількість громадян повстане й чинитиме опір. До того ж розвіддані США видавалися йому суперечливими. Вони детально описували один із задумів Росії — напевно, найагресивніший, але не найімовірніший. Путін сам називав Київ «матєрью городов рускіх», колискою цивілізації, яку він нібито захищає. Лише божевілля спонукало б Путіна напасти на це місто, скинути бомби на його церкви, поневолити його народ. Під час їхньої взаємодії протягом останніх років — телефонних розмов, самітів, мирних переговорів — Путін уявлявся Зеленському холодним і обачним, злостивим і ображеним, але не душевно хворим, не схильним до геноциду.
— Хіба можна в таке повірити? — пізніше запитував Зеленський одного кореспондента. — Що вони катуватимуть людей, що це і є їхня мета… Ніхто не вірив, що буде ось так[37].
Утім, прогнози ЦРУ справдилися — принаймні про головний напрямок путінської атаки. Близько одинадцятої ранку група з щонайменше тридцяти російських ударних гелікоптерів пролетіла над водосховищем північніше Києва; трималися нижче до води, щоб уникнути протиповітряної оборони. На підльоті до Гостомеля один гелікоптер збили українці. Однак решта зуміла висадити кілька сотень десантників — достатньо, щоб захопити аеропорт штурмом[38]. За битвою, що розгорталася, спостерігав Зеленський з помічниками: скупчившись коло ноутбуків і телефонів, вони дивилися світлини й читали новини, що надходили з Гостомеля потоком. Реакція президента заскочила декого з помічників зненацька. Вони ще ніколи не бачили його таким розлюченим[39].
— Він віддавав найжорсткіші накази, — згадував Подоляк. — «Жодного милосердя. Використовуйте усю можливу зброю, знищуйте усе російське, що там є».
Однак для захисту аеропорту українцям бракувало сил. Попри попередження ЦРУ, російський штурм став для військових несподіванкою. Більшість військ, дислокованих у тому районі, було перекинуто для посилення східного фронту, де командири очікували початку вторгнення. У тих, хто залишився в аеропорту, за кілька годин закінчилися боєприпаси, і бійцям не залишалося нічого іншого, крім як відступити під шквальним вогнем. Отримавши контроль над злітно-посадковими смугами, російські десантники стали готуватися до прибуття підкріплення на велетенських військово-транспортних літаках, набитих солдатами й бронетехнікою.
— Вони посадять десять таких літаків, — казав міністр внутрішніх справ Монастирський, — і несподівано матимемо п’ять тисяч російських солдатів на вулицях Києва.
Того ж вечора, коли точився бій за аеропорт, Зеленський з’явився через відеозв’язок на екстреному саміті європейських лідерів[40]. Деякі теж приєдналися через систему відеоконференції, утворивши на екранах одне одного шахівницю зі стурбованих облич. Напередодні вторгнення президенти Польщі й Литви відвідали Київ, щоб продемонструвати солідарність із Зеленським. Тепер, намагаючись згуртувати колег до дії, вони не бачили серед них згоди щодо покарання, на яке заслуговує Росія. Самого лише акту військової агресії у Європі, наймасштабнішого із часів Другої світової війни, виявилося недостатньо для об’єднання Європейського Союзу.
Лідери Німеччини, Австрії та Угорщини, серед інших, не хотіли розривати зв’язки з російською банківською системою, адже це завадило б торгівлі нафтою і газом. Олаф Шольц, який обіймав посаду канцлера Німеччини неповні три місяці, пішов іще далі та запропонував — перш ніж погоджувати якісь нові санкції, Європа має впровадити ті, що їх наклали на Росію до вторгнення. За цією позицією стояла невисловлена вголос думка, що нічого не змінилося. Дебати ходили по колу, дотримуючись традиційних правил порядку й етикету. Ніхто не міг пробудити силу сумління, якої вимагала ситуація, — принаймні до появи на екранах Зеленського. Блідий і втомлений, з легкою щетиною на щоках — першим натяком на бороду, яку носитиме під час війни, — він перебував тієї хвилі у бункері, сидів за невеличким підземним столом, який невдовзі стане епіцентром життя президента. Він не мав особливої віри у здатність іноземців його врятувати, і цей песимізм було помітно.
— Можливо, зараз ви востаннє бачите мене живим[41], — звернувся Зеленський до європейців.