— Мій день завжди починається з телефонного дзвінка Валерію Залужному, з його доповіді, — розповідав мені президент. — Завжди.
Генерал Залужний, тоді головнокомандувач Збройних сил України[86], приймав дзвінки президента у власному бункерному комплексі, розташованому на глибині сімдесят метрів під управлінням Генерального штабу, приблизно у п’яти кілометрах на захід від Банкової. Цей об’єкт не мав сполучення з бункером під Офісом. Однак вони були схожими: та сама брунатна плитка на підлозі й лискуча фарба, те саме різке освітлення. Військовий бункер був значно більший та спочатку значно багатолюдніший. Перші тижні внизу жили сотні людей, зокрема, сім’ї та діти вищих офіцерів. Військова верхівка працювала у командному центрі, де Залужний проводив багато часу. Світла й охайна, зі слабким запахом вейпу в повітрі, кімната містила довгий стіл, укритий картами бойових дій, ряд жовтих телефонів захищеної лінії зв’язку, вентиляційну шахту вздовж стелі — оце майже і все[87]. Для ранішніх телефонних дзвінків від президента Залужний усамітнювався у меншій кімнаті, де можна було говорити без свідків.
— Не люблю ділити ці хвилини ні з ким, — казав Зеленський. — Ми починаємо з доповіді командувача віч-на-віч.
Уперше вони зустрілися на початку каденції Зеленського, навесні 2019 року, коли Залужному випало поінформувати нову адміністрацію про військові справи. На голову вищий за президента й на п’ять років за нього старший, генерал справив на Зеленського сильне враження — своєю професійною впевненістю і тим, як легко розуміється з військом. Юнаком генерал мріяв виступати у КВК, як Зеленський, однак, розповідав Залужний пізніше, військова служба не залишала часу розвивати комедійні таланти. Він зростав на службі та приносив своє почуття гумору в гарнізони.
— Я завжди жартую, завжди з витівками, — зізнавався мені Залужний. — Мені так цікавіше.
Зеленський одразу його вподобав. Однак у місяці, що передували вторгненню, у взаєминах генерала з президентом виникло напруження. Залужний виступав за повну мобілізацію резервістів і укріплення кордону між Україною та Росією для підготовки до скорого нападу. Президент стримував головнокомандувача — боявся, що такі заходи поширять паніку серед населення та дадуть росіянам привід для вторгнення. На початку вторгнення незгода просто висіла в повітрі, але вони це подолали.
У перший день Залужний доповів, що багатотисячне військо ворога прорвалося крізь північний кордон. На другий день ворог захопив контроль над Чорнобильською атомною електростанцією[88], аварія на якій 1986 року спричинила найстрашнішу ядерну катастрофу в історії. Невеличкий загін Нацгвардії, дислокований на станції, здався загарбникам без бою. Росіяни захопили в заручники персонал АЕС і, піднімаючи в повітря радіоактивний пил, почали зводити табори, рити окопи й зосереджувати навколо Чорнобиля важке озброєння. Звідти збиралися сунути на столицю, а Залужний мав план, як їх зупинити.
У телефонних розмовах він пояснив президентові, що це обійдеться недешево.
— Ми переслідували дві стратегічні мети, — розповів генерал. — Не дозволити ворогам взяти Київ. На решті напрямків — знекровити противника, навіть ціною втрати певної частини територій.
Збройним силам бракувало техніки, озброєння та людей, щоб протистояти росіянам у лоба. Найкращою обороною мала стати низка пасток для ворога.
— Хрестоматійна ситуація, — кивав Залужний.
Якщо російські колони просуватимуться на Київ, їхні лінії постачання невдовзі розтягнуться. У танків попереду закінчиться пальне, і вони заблокують техніку позаду.
— Подекуди ми втрачаємо територію, — визнав генерал. — Дозволяємо ворожим колонам просуватися.
Зате, щойно двигуни почнуть глохнути, українці матимуть шанс оточити колони та розірвати їх.
Залужний інформував президента щодо своєї стратегії, але забагато деталей не розкривав. Генерала непокоїла ймовірність витоків і шпигунства серед політичного керівництва, і він не забув рішень, що передували вторгненню. Тепер вищі посадовці, залучені до національної оборони, розуміли, що військове командування цілком правильно закликало до ретельнішої підготовки тієї зими. Однак Залужний не чванився перед президентом. Вони спілкувалися по телефону шанобливо і дещо офіційно. Зверталися один до одного на ім’я та по-батькові; у тих, перших, розмовах, не зупинялися на минулих помилках. Хоча Залужний регулярно інформував президента, вони обидва розуміли, хто керує військовими справами.
— Я прагнув його не втягувати, — пояснював мені згодом генерал. — Ненавиджу, коли в армії нижчий чин перекладає частину своєї відповідальності на старших. Такий підхід у наших справах — точна загибель. Тому я й не хотів надто залучати президента, адже це я головнокомандувач Збройних сил України. Я командую операцією.
Він просив Зеленського про терпіння. Лише час покаже, чи зможе оборонна стратегія зупинити російську колону на шляху до Києва.
— Перші дні дійсно було важкувато, — згадував генерал. — Ми мусили зрозуміти, як просувається операція, чи має вона шанс на успіх.