На втіху генералові, на тій ранній фазі вторгнення Зеленський, схоже, був тільки радий віддати бойові рішення Залужному. Президент не намагався видавати себе за знавця тактики. Натомість він зосередився на тих аспектах війни, де міг бути найефективнішим, — надихати українців на опір і переконувати Захід надати допомогу. У перші дні Зеленський найчастіше ставив військовому командуванню суто прагматичні запитання. Що вам потрібно? Як ми можемо вас підтримати? Армія просила зброю, щодня більше, список побажань швидко розширювався і містив найменування, які Захід відмовлявся постачати: винищувачі, танки, реактивні системи залпового вогню, важка артилерія. Зеленський поставив собі за мету просувати ці вимоги якомога наполегливіше, і його дні перетворилися на безперервну низку телефонних розмов з іноземними лідерами. Більшість з них розчаровувала.
— Вони в нас не вірили, — згадує той період тодішній секретар Ради нацбезпеки Олексій Данілов. — Боялися, що зброя потрапить до рук росіян.
Президент Джо Байден відхилив прохання Зеленського закрити над Україною небо, адже це змусило б США чи НАТО збивати російські літаки. Утім, Зеленський продовжував вимагати більше зброї для своїх військових і більше санкцій проти Росії. Зрештою його послання почали сприймати.
27 лютого, на четвертий день вторгнення, Європейський Союз закрив свій повітряний простір для російських літаків, включаючи приватні літаки російських олігархів. Наступного дня США із союзниками домовилися заморозити близько 300 мільярдів доларів з російських золотовалютних резервів, заблокувавши Кремлю доступ до відчутної частини його військової скарбниці. Того ж тижня деяких найбільших кредиторів Росії відключили від світової банківської системи, а ЄС відкинув власні правила, що забороняють постачати зброю в зони конфлікту, і погодився озброїти Україну.
Рушійною силою для прийняття цього рішення виступив не лише Зеленський. Вплинуло й багато інших факторів. Французи, наприклад, були сердиті на Путіна за те, що він пошив у дурні їхнього президента Емманюеля Макрона: той вірив обіцянкам Кремля не нападати й навіть повторював їх. Будь-який жест умиротворення в бік росіян також спричинив би серйозні політичні ризики для європейських лідерів. Громадяни європейських країн не менш активно, ніж Зеленський, вимагали допомогти Україні. Дев’ятеро з десяти європейців, опитаних у перші місяці війни, співчували українцям і гостинно приймали їхніх біженців, а дві третини підтримували надання Україні зброї та військової техніки для захисту[89]. У США здійнялася ще сильніша хвиля обурення проти Росії. Американці бажали, щоб адміністрація Байдена робила для України більше, навіть ризикуючи спровокувати розширення війни. Три чверті американців заявили в опитуванні на початку березня, що США і НАТО мають запровадити безполітну зону та зупинити російські бомбардування, а четверо з п’яти опитуваних хотіли покарати Росію суворішими санкціями[90].
Багато західних лідерів, можливо, воліли б залишатися осторонь. Європа покладається на Росію в питаннях нафти, газу, металів і корисних копалин, які необхідні для економіки. Однак дії Зеленського та сила його закликів присоромили політиків, що відмовлялися допомогти. Готовність українського президента загинути за незалежність своєї країни вимагала від решти демократичного світу показати, чим готовий пожертвувати він заради цінностей, які декларує. Не надати підтримки Україні означало б постати в очах світу лицемірами та боягузами. Бездіяльність дорівнюватиме співучасті. Зеленський хотів, щоб іноземні союзники розуміли — якщо він загине, його кров буде на їхніх руках.
— Доведіть, що ви з нами, — заявив він у промові до Європейського парламенту наприкінці першого тижня вторгнення. — Доведіть, що ви нас не кинете. Доведіть, що ви дійсно європейці, і тоді життя переможе смерть, а світло переможе темряву.
Європейські депутати слухали промову в навушниках — і чули, як синхронний перекладач, передаючи слова Зеленського, ковтає сльози.
Долучилася навіть Швейцарія, відсунула вбік свій традиційний нейтралітет і підтримала санкції ЄС проти Росії. Канцлер Німеччини Олаф Шольц у перші дні вторгнення вирішив знехтувати духом пацифізму, який три десятиріччя визначав роль Берліна у світі. У зверненні до німецького парламенту 27 лютого Шольц пообіцяв озброїти Україну, ізолювати Росію і витратити сто мільярдів євро на відновлення занедбаної німецької армії.
— Ми вступили в нову еру, — наголосив канцлер. І додав про українців: — Люди не просто захищають рідну землю. Вони борються за свободу та демократію — цінності, які поділяємо і ми[91].
Того дня у Берліні зібрався величезний натовп, щоб засудити Путіна й вимагати більшої підтримки для України. Шольц не міг їх ігнорувати, адже під час його промови натовп перебував просто під вікнами парламентської будівлі. Не міг Шольц ігнорувати й Зеленського, чиї очі дивилися на канцлера з перших сторінок німецьких газет і журналів.