— Президент інтуїтивно зрозумів усе правильно, — сказав мені один з радників Зеленського. — Він мав показати світові, що наш уряд тримається, що ми битимемося. Це повідомлення прорвалося крізь початковий шок у США та Європі.
Серед численних закликів про допомогу Заходу можна було легко не помітити стриманіші сигнали, що їх Зеленський посилав на схід, росіянам. Він хотів переговорів і був готовий до поступок. Яку б лють не відчував у ті дні президент, її не вистачило б для того, щоб він облишив надію порозумітися з Путіним і завершити війну дипломатичним шляхом.
— Не боїмось говорити з Росією, — заявив Зеленський на другий день вторгнення. — Розмовляти про закінчення цього вторгнення потрібно. Розмовляти про зупинення вогню потрібно[92].
Перша відповідь на ці пропозиції надійшла за два дні: Зеленському зателефонував із запрошенням Олександр Лукашенко, диктатор Білорусі. Колишній голова колгоспу та нинішній власник обвислих вусів, Лукашенко був найближчим союзником Путіна в Європі та добровільним поплічником вторгнення. Він дозволив накопичувати й готувати російські війська на території Білорусі, яка стала плацдармом російського наступу на Київ. Тепер же зателефонував Зеленському й запропонував себе у посередники. Сказав, що перший раунд мирних переговорів можна організувати вже завтра. Через кілька годин Зеленський з’явився у пресцентрі та оголосив, що пристав на пропозицію.
— Я не дуже вірю в результат цієї зустрічі, але нехай спробують. Щоб потім у жодного громадянина України не було жодного сумніву, що я як президент не намагався зупинити війну, коли був нехай і маленький, але все ж таки шанс[93].
Головою делегації Зеленський призначив свого давнього друга Давида Арахамію, який жив у президентському бункері з першого дня вторгнення. Багато спостерігачів вважали цей вибір дивним. Арахамія був членом парламенту, головою фракції партії Зеленського, але не мав досвіду в міжнародних справах. Професійно він розвивався у технологічному секторі, запустив успішний стартап під назвою TemplateMonster, який розробляє рішення для створення сайтів. В оточенні Зеленського Арахамію знали як людину, що гладко говорить і розв’язує проблеми, а він не сумнівався у власних здібностях домовитися про перемир’я не гірше за будь-якого професійного дипломата.
— Мені все життя казали, що я можу укласти угоду з будь-ким, хоч і з трупом, — ділився зі мною Арахамія. — Тож я вписався органічно.
Першим випробуванням стало дістатися до місця. Цивільні літаки не літали, дороги на північ від Києва в бік Білорусі йшли через зони найінтенсивніших боїв. Зрештою Арахамія з командою вирішили, що безпечніше зробити гак до кордону з Польщею, а там два польських гелікоптери Blackhawk підібрали перемовників і доставили їх у Білорусь. Зеленський дав прості інструкції.
— Байдуже, що ти казатимеш, — пригадував їх Арахамія. — Головне — вони мають нас почути, отримати сигнал, що ми можемо домовлятися.
По обіді 28 лютого, на п’ятий день вторгнення, делегація зібралася у південно-східній Білорусі, у будівлі, яка геть не сприяла душевному комфорту українців. Кімната для переговорів розташовувалася в колишньому палаці фельдмаршала Російської імперії графа Петра Рум’янцева, який підкорював землі України та правив ними наприкінці вісімнадцятого століття. Контраст між двома сторонами столу навряд чи міг бути разючішим. Росіяни з’явилися у ділових костюмах і краватках. Арахамія мав на голові чорну бейсболку, трохи зсунуту набакир.
— Нашою відзнакою була антидипломатія, починаючи з дрескоду, — розповідав він мені пізніше. — Вони почали з юридичних термінів, а я їм: «Не треба мені цієї хріні, розказуйте нормальною мовою».
Зустріч закінчилася взаємною обіцянкою продовжити розмову — і більше нічим[94]. Арахамія повернувся додому таким самим обхідним шляхом і детально переповів Зеленському все, що сталося. Головної мети з «установлення контакту» з росіянами, повідомив Арахамія, досягнуто. Вони вирушили до себе збирати професійнішу команду з дипломатів, правників і військових, яка почне складати чернетку угоди. За кілька тижнів росіяни підготували список пропозицій, зосереджених навколо ідеї «постійного нейтралітету». Україна погоджується облишити свої плани зі вступу в НАТО чи будь-який інший військовий альянс в обмін на «гарантії безпеки» від Росії та низки «держав-поручителів», до яких потенційно можуть увійти США, Велика Британія, Китай, Франція, Німеччина, Ізраїль та інші. Згідно з копією пропозицій, яка згодом потрапила до рук російської журналістки[95], українська сторона закликала Путіна зустрітися із Зеленським і обговорити угоду про припинення війни.