Був лише телеканал «Рада», офіційний мовник парламенту, — транслював нудні кадри засідань Верховної Ради та мав жахливі рейтинги. У місяці, що передували вторгненню, влада почала вкладати в цей канал гроші: будувати ретельно продумані декорації та підбирати ведучих для політичних токшоу і випусків останніх новин[104]. Однак «Рада» навіть і близько не могла конкурувати з усталеними інформаційними каналами, що перебували під контролем українських олігархів і політиків, налаштованих проти Зеленського, і на кожному кроці критикували його уряд.
Тепер, коли країна опинилася у стані війни, офіс попросив ці канали відкласти політику й згуртуватися навколо президента. Дехто з керівників медіа спершу опирався.
— Казали, що хочуть вести трансляції окремо, хочуть мати кожен свій інформаційний марафон, — розповідав Тимошенко, який вів ці переговори. — Ми ж запропонували єдину трансляцію з єдиною редакційною радою. Коли вони почули наші аргументи, то погодилися.
З великих каналів відмовився лише «5 канал», що належав основному супернику Зеленського, колишньому президентові Петру Порошенку. Той не погодився вступити в консорціум. Однак усі його головні конкуренти долучилися до президентської ініціативи. Результатом став телемарафон «Єдині новини», цілодобовий потік новин і коментарів, який транслювався на всіх провідних телеканалах. Він передавав останні новини про бойові дії та найнеобхідніші поради — де ховатися, коли евакуюватися, як виживати. Телемарафон також ніс у кожну родину послання Зеленського про опір і стійкість. Нічого схожого в Україні не було з радянських часів, і критики скаржилися, що все це відгонить пропагандою воєнного часу. Продюсери телемарафону не мали редакційної незалежності. Тимошенко брав участь у їхніх планувальних та стратегічних сесіях, пильнував за тим, що випускають в ефір[105]. Не соромився зателефонувати студії і дорікнути на те, що програма виставила Зеленського у негарному світлі або ж задалеко відхилилася від офіційної лінії. У результаті телевізійні новини подавали цензурований образ президента[106].
Українці, наприклад, навіть не здогадувалися, що Зеленський з командою тримали в бункері запаси алкогольних напоїв навіть після того, як уряд обмежив їхній продаж по всій країні[107]. У своїх особистих кімнатах президент при нагоді наливав вина помічникам, які сиділи разом з ним за круглим столом — проводили пізню нараду чи вечеряли разом. Зеленський розумів, що людям треба розслабитися і провітрити голову, намагався не втрачати почуття гумору.
— Без нього ми всі впали б у меланхолію, а туди не можна, якщо хочеш перемогти, — розповідав мені Зеленський згодом. — Нашою метою було принаймні не програти. Тож ми не мали права піддаватися слабкості й паніці та перетворюватися на тюхтіїв.
З благословення президента в бункері невдовзі облаштували невеличкий тренажерний зал — біля входу, де ширина коридору дозволяла поставити приладдя. Там були штанги з набором дисків, гантелі та лава для жиму лежачи, якою Зеленський послуговувався регулярно, часто серед ночі. Пізніше принесли стіл для пінг-понгу й почали проводити невеликі турніри. Єдиним, хто міг переграти президента у настільний теніс, був його давній друг Давид Арахамія, законодавець і перемовник. У піднятті ваги компанію президентові часто складали керівник офісу Єрмак і голова президентської служби безпеки Максим Донець.
Вряди-годи Зеленський запрошував своїх працівників подивитися фільм у конференцзалі — там був найбільший телеекран у бункері. Навколо вибору фільму для перегляду точилися жваві дискусії, хоча останнє слово було за Зеленським. Серед його кумирів у дитинстві були радянські кінорежисери, як-от Леонід Гайдай, чиї роботи попри сувору цензуру тих часів все одно залишалися чарівними та зазвичай смішними. В одній із них Іван Грозний помінявся місцями з кербудом — керівником радянського житлового будинку. Для покоління Зеленського ці фільми були класикою, а їхній перегляд — ритуалом. Однак у бункері президент зрозумів, що більше не може терпіти радянські комедії, які з дитинства формували його особистість.
— Вони викликають у мене відразу, — казав він.
Війна їх отруїла. Замість радості й ностальгії, що їх колись навіювали ці фільми, тепер Зеленський відчував холодну нудотну порожнечу.
Команда віддавала перевагу новинкам Голлівуду. Першим подивилися бойовик «13 годин» про трагічну облогу американського посольства у Бенгазі, Лівія, 2012 року. Декого сюжет зачепив за живе, адже надто перегукувався з їхньою реальністю. У фільмі група урядовців переховується в укріпленій резиденції, доки їх звідти не витягують і не вбивають. Сцени насилля настільки нагадували найгірші страхи радників Зеленського, що один з них не витримав і пішов спати.