Якось вона натрапила на допис, що розлетівся всією Україною. Кілька опублікованих онлайн сторінок із щоденника восьмирічного хлопчика на ім’я Єгор[110]. Він описував, через що пройшов разом з родиною під час російської облоги Маріуполя. На першій сторінці хлопчик великими літерами вивів слово «ВІЙНА» — і розпочав свою історію: «Я добре поспав, прокинувся, посміхнувся». Однак у наступних же рядках він повідомляє про смерть дідуся й поранення решти рідних. «У мене рана на спині, — пише Єгор круглястим почерком другокласника. — Зідрана шкіра. У сестри поранення голови. Мамі вирване м’ясо на руці й дірка в нозі». У щоденнику згадана нова подруга хлопчика, весела сусідка Віка з «хорошими батьками», та походи його бабусі по воду. Однак рядок, що вразив першу леді, містився майже наприкінці опублікованих сторінок: «У мене померли двоє собак і бабуся Галя. І моє улюблене місто Маріуполь». Автор цих слів був лише на рік молодший за сина Олени, і він покрив свій щоденник такими ж малюнками, до яких вдавався Кирило: охоплені полум’ям будівлі, фігури з автоматами й танки, люди, що стікають кров’ю на землі.
— Я не могла уявити, — розповідала мені потім Олена, — що відчувала ця дитина, яка жила у сучасному суспільстві, ходила до школи, грала в спортивні ігри, мала хобі, користувалася інтернетом. У нього, напевно, були улюблені герої Марвел, аж раптом він сидить у підвалі, дивиться, як умирають його близькі, як люди п’ють воду з калюжі…
На той час, коли щоденник Єгора з’явився онлайн, хлопчика вже евакуювали в безпечне місце. Проте Олена розуміла, що такий досвід залишить шрам на все життя.
— Таких дітей і дорослих тисячі, вони бачили, як гинуть рідні, як знищують їхні домівки, — казала вона. — Їх врятували, але вони несуть відчуття провини через неможливість повернутися.
Відчуття провини самої Олени виникало через ізоляцію. Вона почувалася некорисною та безпорадною. Сумувала за чоловіком і не могла змиритися з правилами, які не дозволяли бути з ним поруч і брати активнішу участь у захисті країни. Водночас хотіла зробити усе необхідне, аби захистити своїх дітей від війни, особливо коли бачила тривожне зачарування нею Кирила. За місяць до навали йому виповнилося дев’ять, і старі улюблені заняття, як-от танці чи гра на фортепіано, його вже не надто цікавили. Така переміна теж викликала в Олени відчуття провини — провини матері, яка намагається захистити свою дитину. Хай би як вона старалася відволікти його музикою та малюванням, хлопчик бажав навчатися стрільби та бойових мистецтв. Твердо вирішив піти в солдати.
У розмовах із батьком Кирило почав давати військові поради, пропонувати, які саме системи озброєння варто придбати Україні. Президент тішився цими розмовами. Не поділяв занепокоєння дружини щодо одержимості сина військом.
— Він усе це вивчає. Шукає в інтернеті. Обговорює з охоронцями, — з помітною гордістю розповідав мені Зеленський. — Обожнює наші збройні сили, нашу армію, досконало знає нашу місію, що ми звільняємо, яке озброєння маємо, а якого нам бракує.
Якщо Кирило бажав обрати військову кар’єру, батька це влаштовувало. Однак матір — ні. Вона хотіла, щоб хлопчику повернули дитинство, з болем спостерігала за тим, як війна його забирає, висмоктує синову невинність, де б вони не намагалися сховатися, і як би не намагалися його вберегти.
У перший тиждень березня, коли на околицях Києва ще точилися бої, президент почав наполягати на тому, щоб покинути резиденцію та побачити руйнування на власні очі, з’їздити до позицій з кількома найближчими повірниками.
— Вирішили все оперативно, — розповідав учасник поїздки Андрій Єрмак.
Камер не брали. Керівник президентської охорони погодився на цю авантюру лише за умови дотримання цілковитої секретності. Дехто з президентської адміністрації дізнався про поїздку лише через півтора місяця, коли тема спливла в нашому інтерв’ю.
Від Банкової Зеленський вирушив на північ правим берегом Дніпра — до дороги, що йде над греблею гідроелектростанції. Ліворуч простягалися вдалечінь сірі води Київського водосховища. Лише два тижні тому над ним летіли у бік Гостомеля російські ударні гелікоптери. Тепер тут було спокійно, десь на відстані приглушено гуркотіла артилерія. Президент продовжував їхати на схід, залишив позаду останні українські позиції та зупинився біля вузького моста, який позначав лінію фронту. Міст знищили, щоб не дати росіянам просунутися до Києва. Не в змозі переправитися, вони гатили снарядами через ріку, цілячись в укріплення українців на іншому березі. На дорозі утворилася вирва від вибуху, і Зеленський, здивований її розміром, підійшов подивитися. Ніби велетенський пазур видовбав у землі широченну діру. Президент розглядав усе довкола й відчував, як починають нервувати охоронці.
— Вони божеволіли, — визнав він пізніше.