Інавгурація припала на травневий понеділок, було вже доволі тепло, і перед Верховною Радою зібрався натовп у футболках і окулярах від сонця; усі розмахували українськими прапорами та дивилися церемонію на велетенських екранах. Усередині, під скляним куполом зали засідань, розмістилися сотні депутатів, дипломатів і делегатів з усього світу. Батьки Зеленського у ложі президента сяяли від гордості, Римма в ошатному рожевому костюмі сиділа в одному ряду з попередниками сина, суворими чоловіками, які проходили цей ритуал раніше. Був тут батько-засновник — Леонід Кравчук, колишній пропагандист радянської Комуністичної партії, який 1991 року здобув для України волю і настільки твердо вірив у мирне майбутнє, що добровільно відмовився від українського ядерного арсеналу, третього за величиною у світі на той час. Поруч із Кравчуком сидів схожий на ельфа Леонід Кучма, що правив Україною за часів бандитського капіталізму й чіплявся за владу навіть після публічних звинувачень у замовленні вбивства журналіста. Далі йшов Віктор Ющенко, ставний і відсторонений, з обличчям, пошрамованим отрутою, яка мало не забрала його життя під час революції, що принесла йому президентське крісло.

Чого міг навчитися Зеленський від цих чоловіків, як не уроку з токсичності влади — того, як вона перемелює, чорнить добре ім’я, пропонує угоди та авантюри, що врешті-решт тебе долають? Під час своєї передвиборчої кампанії він виявляв до таких політиків відверту зневагу і не збирався наслідувати їхній стиль управління чи навіть шукати їхніх порад.

— За лаштунками вони всі приятелі одне з одним, — розповідав мені Зеленський. — Тоді виходять на арену — і перетворюються на гладіаторів.

Він не хотів бути таким лідером.

— Мені не цікаво бути їхнім приятелем. Я вже маю море друзів.

Багато хто з них того дня з’явився у Верховній Раді, щоб побачити, як Зеленський візьме в руку церемоніальну булаву — символ українського президентства. На декого з них чекала робота в його адміністрації: коміки та сценаристи, актори та піарники перетворювалися на технократів і політиків. Зеленський обіцяв, що вони працюватимуть по-інакшому. Команда буде молодшою. Пріоритети — новими.

— Наше найперше завдання, — сказав він в інавгураційній промові, — припинення вогню на Донбасі.

Ця фраза мала б викликати більше оплесків. По п’яти роках війни з Росією та її маріонетками київська політична еліта була не готова до припинення вогню. Боялася, що воно коштуватиме Україні надто дорого. Зеленський не зважав.

— Мене часто питали: а на що ви готові заради припинення вогню? Дивне запитання. А на що готові ви заради життя близьких вам людей? Можу запевнити — задля того, щоб наші герої більше не гинули, я готовий на все.

Насамперед Зеленський хотів домогтися звільнення українських військовополонених. Також хотів усунути політиків, які дозволили війні затягнутися на пів десятиліття. У зверненні він наказав парламенту звільнити міністра оборони та голову Служби безпеки України. Одразу ж по тому наказав Верховній Раді саморозпуститися. Нові вибори до неї мали відбутися за два місяці.

Так Зеленський окреслив порядок денний для першої частини свого президентства: мир за будь-яку ціну та повне оновлення влади. Наступні місяці рейтинги на підтримку Зеленського були астрономічними, за деякими опитуваннями сягали 80 %[140]. Переважна більшість українців хотіла, щоб лідери країни домагалися миру з Росією[141]. Отже, порядок денний Зеленського визначався не лише пацифізмом. То була також певна форма популізму, і президент мав показати результати.

Однією з ключових фігур із реалізації цього порядку денного Зеленський призначив Андрія Єрмака, кінопродюсера та колишнього юриста студії «Квартал 95». У новій адміністрації Єрмак опікуватиметься міжнародними справами, зокрема, відносинами з американцями та європейцями — і будь-якими мирними переговорами з росіянами. До позачергових парламентських виборів його робота також полягатиме в організації обміну військовополоненими.

Спершу команда мала влаштуватися в новому офісі, і тут почалися проблеми. Антураж Зеленському та його оточенню не подобався. Резиденція на Банковій мала водночас пошарпаний і пишний вигляд, портьєри просякнуті духом минулих адміністрацій, чиїх звичок Зеленський обіцяв позбутися. Він із подивом дізнався, що його нові кабінети спроєктовано з потайним ліфтом. Єдиним призначенням ліфта, повідав мені Зеленський, було непомітно доставляти сюди хабарі.

— Справді? — перепитав я. — Валізи з грішми?

— Вважатимемо це чутками, — посміхнувся він. — Щоб я нікого не образив.

Перейти на страницу:
Нет соединения с сервером, попробуйте зайти чуть позже