Театральний прийом не мав особливого ефекту. Окрім кількох рядів журналістів і дипломатичних працівників, ніхто не потрудився прийти на промову. Того ж дня я відвідав Порошенка в готелі. Насуплений президент сидів із двома радниками у своєму номері, відгородившись шторами від хурделиці за вікном.
— Не люблю чути про заморожений конфлікт, — сказав він і жестом запропонував мені це записати. — Ні! У нас гаряча війна!
Авжеж, Порошенко мав слушність. Солдати й надалі билися та гинули. Утім, війна стерлася з міжнародного порядку денного, і Захід не відчував нагальної потреби в активних діях. Назавтра у Мюнхені мав відбутися черговий раунд мирних переговорів між Україною та Росією. Однак міністр закордонних справ Німеччини несподівано скасував переговори через невідкладні справи у Берліні: з в’язниці у Туреччині щойно звільнили німецького журналіста, і міністр хотів особисто привітати його вдома[132]. Нового раунду мирних переговорів доведеться чекати ще чотири місяці, і для Порошенка вони знов завершаться глухим кутом[133].
У його номері в Мюнхені ми здебільшого говорили про цю безвихідь, і Порошенко дякував мені за висвітлення війни, наче моя стаття могла щось змінити. Президентові потрібно було змусити європейців відчувати цю війну як їхню власну, як загрозу їхній безпеці, а не просто якусь територіальну суперечку на далеких руїнах Радянського Союзу.
— Будь ласка, приїжджайте в Україну, будьте моїм гостем, — запросив Порошенко. — Можливо, поїдьте на фронт, подивіться на власні очі, що там відбувається. Я можу організувати таку поїздку, адже я в цьому зацікавлений.
Так само він запрошував багатьох лідерів, із якими зустрічався у Мюнхені. Охочих було мало, і Порошенко не міг зрозуміти, чому його повідомлення не знаходить відгуку.
— Я президент миру, — сказав він мені на прощання. — Не президент війни.
Однак наприкінці першого терміну перебування Порошенка на посаді більшість українців думала про нього інакше. Для них він був людиною, яка пообіцяла здобути довготривалий мир і не впоралася. Вони були готові спробувати когось нового.
На початку 2019 року, коли я приїхав до Києва висвітлювати президентські перегони, Зеленський уже був їхнім фаворитом. За різними опитуваннями він мав удвічі більше підтримки, ніж Порошенко, хоча й відмовлявся зустрічатися із чинним президентом на звичній політичній арені. Зеленський вів кампанію на власних умовах, і це робило його майже невразливим до політичних закидів. Він не публікував розгорнутої політичної програми. Навіть не робив перерви у своїй комедійній кар’єрі, щоб сконцентруватися на перегонах. Під час кампанії знімали третій сезон «Слуги народу»[134], і Зеленський усю зиму та весну гастролював із гумористичними концертами.
Одного дня у березні того року, за лічені тижні до першого раунду виборів, помічники Зеленського запросили мене до офісу студії «Квартал 95», який слугував їм за один зі штабів кампанії. Офіс займав три верхні поверхи висотки неподалік середмістя, з вікон відкривався вид на багатоквартирні житлові будинки внизу та на телевежу віддалік, яка транслювала передачі «Кварталу». Цей офіс цілком міг би належати бухгалтерській фірмі — сірі килими, підвісні стелі, стандартні мінікухні, — якби не кіноафіші на стінах, переважно з розкішними білявками, партнерками Зеленського в студійних романтичних комедіях.
У конференцзалі на двадцять першому поверсі на мене чекав друг дитинства Зеленського, Вадим Переверзєв. У ньому було важко впізнати нетерплячого підлітка зі старих концертних відеозаписів кінця 1990-х. Тепер він мав виснажений вигляд, жилаві, вкриті татуюваннями руки, і це дивно контрастувало з його новою роллю стратега політичної кампанії.
— Відколи ми пішли в політику, робота не надто змінилася, — запевнив мене Переверзєв. — Від написання жартів перейшли до написання гасел. Різниця не така вже й велика.
За його словами, деякі передвиборчі обіцянки починалися як жарти у кімнаті сценаристів. Скажімо, обіцянка грошової винагороди тому, хто здасть корумпованого чиновника в руки поліції. Якщо розслідування дійсно виявить хабар, то добродію, який про це повідомив, перепаде частка. Країну заполонили рекламні щити «Здай корупціонера — отримай 10 %». (Президент Зеленський дотримав слова і пізніше підписав антихабарницький закон, що дозволяв такі виплати[135]). Проте за витівками було важко розгледіти якусь чітку програму. У цьому й полягала суть. Соціологічне опитування населення, опубліковане під час передвиборчої кампанії, показало, що лише дев’ять відсотків українців довіряють урядові, а це менше за будь-яку іншу націю світу[136]. У такому середовищі стратегія Зеленського видавалася очевидною: за будь-яку ціну уникати типової для політика поведінки. Він не потребував політичного бачення. Кампанією Зеленського була комедія.