Під час перегонів на телеканалі Коломойського показували гумористичні виступи Зеленського та пародійні новини. Вони дозволяли йому відповідати на критику або відволікати від неї, часто висміюючи нападників. Суперники по перегонах скаржилися, що такі програми дають Зеленському несправедливу перевагу, — і мали слушність [137]. За українським законодавством, телевізійні канали зобов’язані надавати кандидатам у президенти приблизно однакову кількість ефірного часу. Однак закон не поширювався на збірки фільмів, повторні покази та телевізійні шоу, які транслювали образ Зеленського в кожну українську родину.
— Це доводить наших опонентів до сказу, — поділився зі мною тоді керівник передвиборчої кампанії Зеленського Дмитро Разумков. — От тільки юридично це не вважається агітацією.
Так само не вважалися агітацією й останні серії «Слуги народу», одного з найпотужніших засобів впливу у цій виборчій кампанії. Найпопулярніший на той час серіал українського телебачення запрошував глядачів ототожнити Зеленського з героєм, якого він грає, — надзвичайно скромним, симпатичним і добросердим лідером, який у вигаданому світі ситкому отримує підбадьорливі слова від уявних Авраама Лінкольна та Юлія Цезаря, перш ніж змусити продажних українських політиків виправитися та почати їздити на роботу велосипедом.
За межами України високі передвиборчі рейтинги Зеленського стривожили багатьох, зокрема західних чиновників і банкірів, які надавали країні екстрені кредити. Ці люди теж дивилися «Слугу народу» і помітили, як в одній серії герой Зеленського посилає делегацію Міжнародного валютного фонду в дупу. У реальному житті кандидат Зеленський ставився до іноземних союзників України люб’язніше, але не надто обнадіював. Незадовго до виборів він погодився зустрітися з групою західних дипломатів, і ті вийшли із зустрічі спантеличеними та стурбованими.
— Він не зміг конкретизувати, що саме робитиме після перемоги, — поділився зі мною враженнями представник Міністерства закордонних справ Німеччини. — Очевидно, люди хочуть президента з телесеріалу. Тільки не знати, чи буде Зеленський таким президентом.
На початку видавалося, що в перегонах легко виграє найвпливовіша жінка України. Жоден інший кандидат, найменше Зеленський, не міг похвалитися досягненнями Юлії Тимошенко: два терміни в кріслі прем’єр-міністра, два роки за ґратами як політична ув’язнена, та два народних повстання, під час яких люди носили вулицями її портрети як амулет проти корупції. Коли на запрошення Юлії Тимошенко я під час перегонів потрапив до її офісу, той нагадував тривимірне резюме. Стіни були обклеєні світлинами, на яких вона у 2004–2005 роках веде Помаранчеву революцію до перемоги. Я побачив скляну гірку, що ломилася від подарунків дипломатичних посланців із Китаю, та світлину в рамці — Юлія Тимошенко разом із автентичною залізною леді Маргарет Тетчер.
На робочому столі поряд із портретом доньки стояло спільне фото Тимошенко з Дональдом Трампом; її білява коса-корона якимсь чином затьмарювала його золотавий зачіс. Тимошенко не відчувала особливих симпатій до Трампа. Проте для політика в Україні немає ціннішої підтримки, ніж публічна підтримка президента США. Якось під час промови Трампа на щолютневому Національному молитовному сніданку у Вашингтоні Тимошенко зайняла місце у передній частині залу, під об’єктивами телекамер. Потім дочекалася Трампа біля вбиральні — заради короткої розмови та світлини, яку оформила у рамку й поставила на свій стіл.
Рік по тому Тимошенко спостерігала за тим, як спритно обганяє її у передвиборчих рейтингах Зеленський, і думала про Трампа, про те, як 2016 року він вирвався уперед і обійшов Гілларі Клінтон. Знайома історія: зірка телебачення розбиває найдосвідченішу політикиню країни, коли вона вже за крок до президентства. Тимошенко це завдавало болю. То були її треті президентські перегони — і, ймовірно, останні. Утім, вона не засуджувала українців за підтримку Зеленського.
— Звинувачувати їх в тому не можна, — казала мені у своєму офісі. — Обурення людей — ознака безсилля. Вони настільки розчаровані, настільки незадоволені системою, що починають шукати нові шляхи виходу. А коли не знаходять, з’являються люди на кшталт Зеленського; це протест, відповідь на відчуття безнадії.
Тимошенко вбачала в цьому прояв тенденції: у той час світом прокотилася хвиля популістських перемог, яка привела до влади Трампа та його численних наслідувачів.
— Таке відбувається не лише в Україні. Світовий тренд. Повна деградація представницької демократії.
З арсеналом вдалих трюків і достатньою кількістю підписників у соцмережах, за висловом Тимошенко, «можна зробити з коня сенатора». Або з коміка — президента.