Таємниці старого монастиря, на території якого розміщується звичайна районна лікарня, не дають спокою колективові хірургічного відділення, адже в цих стінах в різні епохи побували і лицар-тамплієр, і особистий хірург Наполеона, і польський магнат… Чи стане медикам сил та наснаги розплутати ці таємниці і дістатися захованого скарбу? Олексію Волкову вдалося майстерно поєднати в новому романі драматизм людських стосунків, заплутаний сюжет, щирий добрий гумор та злу іронію.
Дощ періщив так, наче сам господь Бог намірився влаштувати другий потоп навколо монастиря. У непроглядній темряві біля високих стін захропли коні. Вершник у білому плащі з хрестом загупав у ворота залізною рукавицею.
— Хто там серед ночі?
— Відчиняй ворота і буди абата! — загорлав лицар.
— Хто його питає?
— Гійом де Шалон. Рухайтеся, дармоїди!
Зарипіли ворота і віз, вкритий попоною, заїхав у двір. Троє вершників, що його супроводжували, припинали коней. Затуляючись накидкою від негоди, з'явився абат де Бріссе.
— Де Шалон?! Хвала Господу! Кому дякувати за втіху бачити тебе у такий пізній час?
— Тихше, святий отче, — похмуро промовив лицар, обтираючи чоло. — Втішатися будемо, коли нас разом із тобою повішають на цих стінах. Цей час не за горами. Накажи відчинити вхід до підземелля.
Двоє ченців розпрягали віз, а лицар і абат, ставши осторонь, розмовляли упівголоса.
— Біда спіткала орден та усіх наших братів. Три дні вже як замок Тампль взято королівським військом. Магістра спалили на вогнищі. Храмівники сотнями гинули на його стінах…
— Чому ж відважний де Шалон не помер з усіма? — запитав абат. — Хіба його честь вже не з ним?
— Ні, Бріссе. Ще зі мною. І не лише вона, як бачиш. Померти ми з тобою ще встигнемо. Повір, нас не обмине. Але нині в мене інша місія.
Віз поволі закотили у хід під будівлю і масивні широчезні двері зачинилися. Воїни розсідлували коней. Двоє ченців, схиляючи голови, підійшли до абата.
— Святий отче, ми зробили усе так, як наказали ці люди.
— Господь не залишить вас, діти мої.
Кинджал у руці де Шалона з’явився миттєво і останні слова священика ще лунали серед кам'яних стін, коли бідолахи вже корчилися у передсмертних муках. Абат злякано затулив обличчя долонями.
— Магістр мертвий, — промовив лицар, ховаючи зброю. — І тепер ви залишитеся єдиним свідком та охоронцем цієї таємниці.
— А ви? А ваші люди? — тамуючи жах, вигукнув абат.
— Мої люди… вважайте, їх вже немає. Справи ордена понад усе. А сам я… Навіть якщо мене спалять на вогнищі або простромлять мечем, перетворюся на тінь, яка завжди стоятиме над вами, охороняючи від спокуси вчинити невірно. Накажіть вашим браттям запалити вогонь, зібрати на стіл і подати вина. Я падаю з ніг…
— Я вас запитую, коли припиниться це неподобство? Зрозуміло, у Нижньому Роздолі воно не скінчиться ніколи. Але у стінах цієї установи я покладу йому край. Ви взагалі нормальні люди? Не розумієте, для чого ходять на роботу? Мені що — починати обіцяні репресії? Щоб ви зрозуміли нарешті, що й до чого?
Подвійні, оббиті коричневим дерматином ще радянські двері з табличкою
не могли заглушити розмови на високих регістрах, що відбувалася за ними. Хижняк, приземкуватий молодий лікар у халаті поверх зеленої піжами, миролюбно скривився, промовляючи:
— Григорію Віталійовичу, в нас начебто усе гаразд з роботою. Навіщо ви так? І лікувальний процес, і…
— Справді, — підтримав інший, на прізвище Цекало, — свої обов'язки виконуємо.
— Ви мене не зліть, хлопці! Лікувальний процес… Урветься терпець — і я вам покажу гаразд чи ні. І повірте, зумію знайти такі недоліки, що одразу заяви писатимете. І Гайда ваш не допоможе. Будь-який ідіотизм повинен мати межі! Невдовзі наші дорогі чиновники доведуть медичну реформу до логічного завершення, і ви без моєї допомоги підете під три чорти! І я разом з вами! То навіщо прискорювати? Працюйте, поки є можливість. А ви шукаєте пригод на свою задницю…
Обоє мовчки перезирнулися.
— Інно Сергіївно, це наше останнє їм попередження. Молоді люди, я вас більше не затримую.
Подвійні двері зачинилися, і вчорашні інтерни опинилися в коридорі. Звівшись на ноги, Костогриз пройшовся кабінетом від стіни до стіни.
— І що ми робитимемо, Інно Сергіївно?
— Григорію Віталійовичу, давайте не рубати отак з плеча. Молодість… Загалом вони ж непогані хлопці.
— Що? — не зрозумів той. — Які ще хлопці?
— Як… — розгубилася Інна Сергіївна Полянська, — щойно ж вийшли… Кажу — обтешуться, зрозуміють що до чого. Посерйознішають.
— Інно Сергіївно! — розізлився головний, — я вам про Івана, а ви мені про Петра! Та грець з ними, з хлопцями! З вікнами що робитимемо?
Підійшовши до вікна, Костогриз красномовно постукав у скло.
— А… з вікнами? — Полянська схопилася за голову.
Три стіни просторого кабінета головного лікаря мали величезні вікна, що дивилися на три боки, і лише четверта була глуха, з дверима посередині, через які й зникли небораки.
— А ви з чим думали? Про цих двох я вже й забув. Хоча, не виключено, вони доведуть до краю лікарню швидше, ніж усі ті «дослідники вікон». Я чесно скажу — не уявляю, як тепер викручуватися. Проблема вийшла за межі району. На нашому рівні вже нічого не вирішиш. Післязавтра приїде обласна прокуратура і фінвідділ. Може, хабаря дати? Але кому, як, через кого? Усе це тягтиметься тиждень. Ходитимуть і гугнітимуть. Я збожеволію. От Гайда, от діяч… Треба ж було…
