— Це якесь непорозуміння… — не міг заспокоїтися Гайда, беручи ручку. — Стоп… А оце що? Ну, це вже не дурна баба з села писала. Ось… «відкрито кримінальне провадження за фактом неналежного надання допомоги»…
— Ну, справді відкрито, — розгубився молодий лейтенант. — Раз є скарга, то одразу відкриваємо. Такий закон. Того й до вас із цим папером прислали.
— Я його відксерю і нехай у мене лежить про всяк випадок. А підписувати не буду.
— Чому? — не зрозумів той.
— А де ви бачите факт неналежного надання допомоги? Є скарга, ви збираєтеся цей випадок розслідувати. От коли доведете, тоді це буде факт. А поки що — лише дурне припущення.
— Так… а як же… — зовсім розгубився лейтенант. — Це звичайна форма… усім за такою…
— Ще раз повторюю, юначе, — розізлився Гайда. — Факт — це те, що вже доведено. Те, що не викликає сумніву. Факт смерті Огура є. А от факту неналежного надання допомоги поки що немає.
— То як тепер, мені йти назад, переписувати, а потім знову сюди? Через оте слово?
— А ви як думали? Якщо ваше керівництво української мови не знає, можу лише вам поспівчувати, — похмуро промовив Гайда, замислюючись про своє.
Відро із розчином тиньку стояло біля стіни і шматки, що відлітали з-під зубила, періодично ляпали у нього. Сантехнік, видершись на драбинку, гатив зубилом у стіну. Йому асистував Штунда, який мав два метри зросту та відчутний брак інтелекту. Він підтримував те, що мало зрештою відвалитися від стіни. Від побаченої картини Хижняк майже втратив мову.
— Е-е… Пилиповичу! Ви що робите?! Перепили учора? Це ж історична памятка!
— Так одразу й перепив… Міцно сидить, с-сучка… Головний наказав.
— Головний? Костогриз?!
— А що, думаєте вашого друга доктора Цекала вже призначили? Хе-хе… Костогриз, хто ж іще?
— Пилиповичу… — Хижняк по-змовницьки озирнувся. — Обережніше! Поламаєте! Чуєте, мені віддайте. З мене могорич, негайно. Вже несу. Та обережно!
— Головний сказав — йому, — відрубав сантехнік. — Правда, Петре?
Штунда зрадів і схвально закивав головою.
— Пилиповичу!!! Та він вже поїхав!
— Помиляєтеся, лікарю, — як ні в чому не бувало каламбурив майстер, — не поїхав, а народився таким. Олігофренія називається. Так, Петре?
— Та я не про Штунду! — розізлився Хижняк. — Кажу вам, немає Костогриза. Кому віддаватимете? А до завтра він забуде. Скажете — поламалася, викришилася. Ну! Пилиповичу… Ви ж до мене ще прийдете.
Віддерши нарешті металеву табличку невідомо яких років з чеканкою
роботяга здув з неї порох.
— Ну, гаразд, докторе… Але якщо головний вчепиться, повернете назад. А могорич так і лишається. Петре, я правильно кажу?
Штунда, який збирав недоїдки з відділень та періодично виконував різноманітну фізичну роботу, знов схвально закивав головою.
— Дякую за підтримку, Петре, — задоволено промовив Хижняк, сховав артефакт під халатом і посунув сходами нагору.
У десятій палаті, розрахованій на двох пацієнтів, уже більше тижня одне ліжко було вільним. Молода тендітна жінка з апаратом Ілізарова на нозі та слідами саден на голові знуджено дивилася у стелю, переминаючи у пальцях скручену паперову серветку. Лікар Щерба, великий та незграбний, у розстібнутому халаті, з милицями у руках, майже заповнив собою весь простір маленької палати.
— Ну як ви, Галинко? Полегшало?
— Так, дякую. А це що?
— Це для вас. Зараз великий дефіцит. Усі розтягли, йдуть додому — беруть з собою, а повернути забувають… Час вам на ноги ставати. Спочатку з ними, а за якийсь місяць-півтора…
— Місяць?! — Галя всілася на ліжку — Ви жартуєте?
Сівши поруч, лікар взяв її за руку.
— Ну що таке місяць? Я б вас тут і на два залишив. Ні, звичайно, видужуйте швидше, але… — Його велике обличчя густо почервоніло. — А це також вам. Вітаміни для скорішого одужання. Наше, нижньороздольське. З мого саду.
— Ну, ви знову… — похитала головою вона. — Це я мушу вам коньяки та цукерки нести, коли вже на те пішло.
— Та ви що! — обурився лікар. — Я б і не взяв. Ні, звичайно приємно, коли пацієнти дякують, але зараз не той випадок. З вами по-іншому. До речі, я алкоголь і не вживаю. Ну, майже.
— Ну, тоді ви молодець, — мляво усміхнулася Галина.
Медсестра Женя зазирнула до палати. Її «мишаче» обличчя скривилося і вона невдоволено промовила:
— Андрію Івановичу, будь-ласка у дванадцяту до Матвійчучки.
— Іду, — не обертаючись буркнув лікар.
Та вона не вгавала:
— Це терміново. У неї пов’язка змокла.
— Я ж сказав — іду! Нехай би до крамниці менше бігала, тоді би пов’язка і не змокала. Беріть до перев’язочної.
Розмова у палаті розладилася, обличчя лікаря виглядало розчарованим.
— Ну ось… Шкода, треба йти. Якщо чесно, мені навіть поговорити ні з ким. — Він знову обережно торкнувся руки своєї пацієнтки, — так іноді потрібно, щоб тебе бодай вислухали! На жаль, немає кому.
— Так вже й немає! — засміялася Галина. — Он бачили, як медсестри на вас задивляються? Оця б точно вислухала, можете мені повірити. І не лише…
