Труде Тайґе — відома норвезька журналістка і письменниця, довгий час працювала на телебаченні, її літературним дебютом у 2002 році був історичний роман. З 2009 року пише кримінальні романи, які стають лауреатами багатьох літературних премій.Той, хто називав себе Крезом, провів у психіатричному закладі Дікемарка майже 50 років. Перед смертю він встиг прошепотіти доглядальниці: тут вбивають людей. Через кілька років за нез'ясованих обставин зникає Юлія — донька лікарки-хірурга цього закладу. Журналістка Кайса Курен перебуває у відпустці з догляду за дитиною. Вона скучила за роботою, тому на замовлення таємничого роботодавця охоче погоджується зібрати свідчення можливих свідків зникнення Юлії. Та коли його знаходять вбитим, Кайса розуміє, що її затягує у вир лихих подій.
«Ніс est locus ubi sanguis urinaque arcana vitae aperiant»
«Тут місце, де кров і сеча відкривають таємниці життя»
Доглядальниця Анне-Марія Ског ніколи раніше не бачила літньої жінки, яка стояла на порозі кухні, запитуючи, де їй знайти Ґюннара Лауріцена. Їй було десь під вісімдесят, маленька на зріст і мила на вигляд, одягнена в чорне двобортне пальто. Очі вибляклі й сумні, але смуток, здавалося, був не з якоїсь причини, а мовби постійно їй властивий. Перед собою жінка тримала обома руками червону торбинку.
— Я його сестра, — сказала вона, подаючи руку Анне-Марії. — Лідія Лауріцен.
Анне-Марія розгублено подивилася на жінку.
— Ґюннар Лауріцен? Але в нас немає… — почала вона.
І раптом здогадалася. Жінка мала на увазі Креза. Чиста випадковість, що Анне-Марія згадала його справжнє ім’я. Скільки вона тут працює — скоро вже п’ятдесят років, — ніхто його так не називав.
— Можна з ним побачитися?
— Звичайно, але, боюся, він дуже слабкий.
— Мені вже про це повідомили, — сказала Лідія Лауріцен, рушаючи за Анне-Марією до холу. — Тут гарно, — завважила вона, коли вони піднімалися широкими сходами, які вели на другий поверх; на стінах висіли великі барвисті герби, що їх змайстрували пацієнти.
Крез перебував тут довше за Анне-Марію. Казали, що потрапив до лікарні в двадцятирічному віці, а тепер йому виповнилося сімдесят сім. Анне-Марія ніколи не чула про існування його сестри. Чи будь-яких інших родичів. Він жодним словом ніколи не згадував братів-сестер або батьків, ані в розмові з нею, ані з будь-ким іншим; це вона добре знала, вони часто розмовляли, а вона все дивувалася, чому його ніхто не провідує. Чи мав він близьких? Лікарі, вочевидь, мали більше інформації, бо ж є записи в журналах, але молодший медперсонал не мав до них доступу. І ось тепер, коли він лежить на смертному одрі, раптом з’являється сестра. Анне-Марія була обурена, але доклала зусиль, щоб відвідувачка цього не зауважила.
