Рябокінь завмер на місці, ховаючись за кущі. Хірургічна служба й без того була однією з його найулюбленіших тем. Тут п’ятдесят гривень спробуй зароби, а вони беруть такі грубі гроші!
— Що, кажеш, дати? — продовжував чоловік. — Може де дешевше знаєш? Ну, як скажеш. Однаково нема вибору. Та он, чекаю, казав у приймальне зараз прийде. У перев’язочній поговоримо.
Рябокінь діяв блискавично. Проминувши санпропускник, де на нього не звернули особливої уваги, він пробіг порожнім коридором і штовхнув двері перев’язочної, які ніколи не зачинялися. Перевіривши пам'ять апарата, увімкнув функцію диктофона і накрив пристрій серветкою, влаштувавши його посередині під стінкою шафи. Готово.
Усе зайняло пару хвилин, і він зник з поля зору. Якщо запис вийде, він матиме конкретні факти. Адже насамперед головний лікар винен у тому, що його підлеглі беруть хабарі, то ж це гарний привід зняти його і призначити людину, яка здатна навести справжній порядок.
Хижняк не затримався. Ще б пак. За сто баксів він би й сам покинув дрібні справи. Щоправда, хірург ішов не сам. Отже, спочатку говоритиме з тим, кого привів. Як довго? Чи не забракне пам’яті в апараті?
Залишалося трохи потерпіти. Відчувши незрозумілий дискомфорт попід халатом, Рябокінь запхав руку і потер по ребрах. Вочевидь, камінь, що постійно носила за пазухою ця людина, добряче тиснув на коронарні судини, обкрадаючи серце, проте лікарської компетентності йому бракувало, того й не здогадувався про справжню причину неприємних відчуттів.
Відбувши нічну зміну, Люба збиралася додому. Довго ходила туди-сюди, щось доробляла. Хворі вже поснідали, і санітарка гриміла у їдальні тарілками, розкладаючи посуд по місцях. Довжелезна постать з відром прочовгала коридорами і зникла у їдальні. У більш пожвавлених місцях відділення усе вирувало.
— Любо, ти вже йдеш? — голосно гукнула операційна сестра. — Лишаєшся? Ну, то я сама. Давай, до післязавтра.
Вона приблизно уявляла картину, яку мала побачити. Та тим не менш, злякалася, щойно завернула за ріг у темному та порожньому коридорі з єдиним маленьким віконечком. Низькоросла постать у синій куртці та затертій зимовій шапці ішла від неї, човгаючи величезними черевиками і повертаючи у ще темніший прохід. Кроки були такими неприродними та нерівними, що серце стискалося від розуміння, що живі реальні люди так не ходять.
— Мамо… — тихо промовила Люба, беручись рукою за стіну і спостерігаючи за останніми рухами істоти. — Мамо рідна…
Бідна заклякла операційна сестра не могла бачити того, що відбулося за рогом, куди попрямувала страшна потвора. Щерба, руки в боки, очікував на здобич. Зігнутий навпіл Штунда, застібнувши червону куртку вивернутою синьою підкладкою назовні на два верхніх ґудзика навколо своїх сідниць, які у такому положенні при погляді ззаду цілком скидалися на плечі, прудко переставляв ноги, допомагаючи собі пальцями рук. Не зважаючи на те, що деякі люди мислять саме цією частиною тіла, голови там однаково не було. Тому зимова шапка, яка добре тримала форму, була просто поставлена на крижі акурат за піднятий комір куртки, створюючи подобу голови. Порожні рукави рухалися у такт крокам, тому нещасна Люба, спостерігаючи цю картину ззаду, не могла навіть уявити, що це дрібно чимчикує двометровий Петя.
Останній, аби не впасти під час ходьби у такому екзотичному положенні, мусив дивитися виключно у підлогу і теоретично міг навіть наштовхнутися на стіну, тому немало здивувався, що голова його несподівано зустріла якусь м’яку, але істотну перешкоду. Тож мало не скрутивши собі в’язи, підняв голову, вперся носом в потужне пузо, а потім зустрівся очима із розгніваним поглядом Щерби. Штунда неймовірно зблід і спробував розігнутись, та широчезна лапа травматолога міцно тримала його за худу шию, не дозволяючи уникнути привселюдної ганьби.
До коридору усі збіглися миттєво. Дівчата охали й ахали, розібравшись у природі аномального явища, яке останнім часом тероризувало відділення. Підійшов і Вадим. Слова були зайві. Найдовше процес осмислення тривав у баби Жанни. А коли нарешті це відбулося, її обуренню не було меж.
— Ну що, він чи ні? — задоволено спитав Лужний. — Кажіть. Фабіровський? Якщо ні — маємо відпустити.
— Я вам відпущу! — вигукнула баба Жанна і чкурнула на своїх покручених артритом ногах до клізмовочної.
— За шваброю, — зі знанням справи припустила Женя.
Тільки Люба чекати не схотіла.
— Ах ти ж, негіднику… А кажуть — дурний! — підхопивши однією рукою вже солідний, як для такого терміну, живіт, а іншою піднявши вилогу плаща, вона несподівано розбіглася і завдала копняка в спину удаваного привида, тобто під задницю Штунди.
— Ой! — вимовив Щерба, відступаючи назад після того, як нещасний ткнувся головою в його черево.
— Все, швабра відміняється, — припинив екзекуцію Вадим. — Тягни його на кухню, бо жінки порвуть. Ще за самосуд відповідатимемо. Нехай Костогриз з ним розбирається.
