Нарешті Любу притулили спиною до стіни, і Люся відкрила вікно. Свіже повітря майнуло під халати, і змокрілі тіла працюючих швидко охолоджувалися, прискорюючи роботу. Хотілося дихати й дихати.
— Любо, ти як? — запитав Лужний.
— Зараз встаю.
— Посидь ще, ми поки що самі. Ще вродиш нам тут.
Та Люба героїчно підвелася і стала до столу.
— Люсю, ти молодець, — не міг натішитися Цекало. — Як ти змогла її втримати?
— Ще й так, що не розстерилізувала! — зауважив Дольний.
— Що ви, мужики, верзете! — обурилася Оксана. — Розстерилізувати — фігня, новий халат вдягне. От живота не притиснула — це справді заслуга.
— Ти хоч сама грижі не заробила?
— Нічо мені не буде… А як буде, то ви ж вилікуєте!
— Все, працюємо! — підганяв Лужний. — Давай, дивимося далі. І вікно зачиніть, вистачить.
Усе відбулося миттєво. Величезний волохатий нічний метелик, уздрівши здалеку світло, на повній швидкості влетів у вікно, вдарився в операційну лампу над головами хірургів, впав просто у розкритий живіт пацієнта і, лопочучи крильми, поплив поміж кишками.
— Лови його!
Та це виявилося не так легко. Метелик борсався, втікаючи від інструментів та пальців хірургів. Петлі кишок роздувалися, ховаючи втікача. Роздратуванню оперуючих не було меж.
— Казав я, не можна відчиняти — значить не можна! — лютував Лужний, викидаючи прибульця завбільшки з півкулака у миску. — Мити живіт! І шукаємо далі.
— Еге… одне диво вже знайшли. Що ще знайдете?
— Сьогодні такий дурний день, що все можливо, — сопів Цекало, далі беручись до справи. — Зараз. Я вже зовсім унизу. От, блін…
— Що?
— Схоже, ви праві були, Вадиме Борисовичу, та тільки… дуже низько…
Запхавши руку в живіт, Ігор зосереджено обмацував пухлину. Несподівано очі його вибалушилися від переляку.
— Що? Що сталося?! Кажи, що там?
Але Цекало лише кліпав.
— Ну!
— М… міна…
— Чорти б тебе забрали! — вигукнув зі свого місця Дольний. — Налякав до краю. Вони тепер тобі навіть у животі будуть маритися?
— Яка ще міна… — остовпіло перепитав Лужний.
— Така… — ледве ворушив язиком Ігор. — Вона у кишці… всередині…
— З глузду з'їхав від спеки? — вилаявся Вадим. — А ну пусти мене. Ти хоч сам чуєш, що верзеш?
— Тільки обе… режно… будь-ласка, — белькотів Цекало, стаючи на місце асистента.
Увесь червоний, Лужний зайняв місце оперуючого і запхав руку глибоко вниз живота пацієнта. Запала тиша. Туди, де знаходилася рука хірурга, не міг зазирнути ніхто, навіть він сам.
— Ну, що там?! — не витримав нарешті Дольний.
— Таке як… справді…
Саме слово, для даної ситуації ідіотське, так і не злетіло з язика Вадима.
— Та ну вас до біса! — заревів Дольний. — Ви що, схибнулись? Хворого вже зі столу треба знімати, а вони приколюються!
Проте обличчя Вадима було серйозним. Піт рясно стікав з лоба.
— Так, рамку. Пеленки відгородитися, — зрештою оговтався Вадим. — Помагай. Руками відгороджуй.
Цекало ні живий ні мертвий виконував його розпорядження.
— Ось так…
Тепер оперуючим відкрився нижній відділ живота, де товста кишка готується виходити назовні. Саме там у ній і застрягло щось незрозуміле. Намагаючись не пошкодити кишку, Вадим обережно обмацав знахідку і скомандував Ігорю:
— Розстерилізовуйся. Діставатимемо з обох кінців. Я звідси, а ти… ну, словом, розумієш.
— Інакше кажучи — іди в задницю, — похмуро прокоментував Дольний.
Тягнути довелося хвилин з десять, а коли знахідка таки «народилася» на світ, усі охнули. І лише наймолодша — Люся, кліпаючи очима, невинно запитала, що це таке.
— В даному випадку, гадаю, фалоімітатор, — припустив Дольний. — А взагалі, телевізійна лампа. Ти, дитинко, народилася, коли вже телевізори працювали на мікросхемах. А за нашої молодості — ось на такому. Тепер їх он як використовують.
Зрозумівши, що й до чого, Люся густо почервоніла, а Дольний додав:
— Кожен має право на таке інтимне життя, яким його бачить. Тільки от у цивілізованих людей для цього спеціальне приладдя існує. З безпечного матеріалу та із зручною ручкою, щоб не втікло. А у нас… ось.
Величезна лампа завдовжки п'ятнадцять сантиметрів лежала на серветці, справді нагадуючи мінометний снаряд. З її хвостовика навсібіч стирчали металеві вуса, призначені для з’єднання з гніздом телевізора, які й зіграли з нещасним пацієнтом, а заразом і з озброєними гірким саперним досвідом хірургами жорстокий жарт.
Було пів на першу ночі, коли каталка з хворим поїхала до відділення реанімації, а операційну помалу почали згортати. Усі були наче варені, насилу кліпаючи очима, розтягуючи ще на годину те, що зазвичай робиться за п'ятнадцять хвилин. Лужний, вже перевдягшись, став у дверях, розглядаючи місце вечірньої баталії.
— Ви щось хотіли сказати, Вадиме Борисовичу? — змучено запитала Люба.
— Хотів. Думку уголос висловити. Якщо комусь із вас завтра схочеться розповісти про наші сьогоднішні пригоди колежанкам, то швидше за все історія докотиться і до села, де живе цей нещасний. І тоді, цілком можливо, він просто візьме й повіситься. І це буде на вашій совісті.
— Лікарю, ви що, гадаєте, ми зовсім досвіду не маємо? — ображено запитала Люба.
— Сподіваюся, що маєте, — відповів Вадим.
