Консиліум радився довго, адже жоден із тих, хто входив до його складу, не був фахівцем з архітектури. Найбільше старався Хижняк. А коли закінчили обговорення, Вадим промовив, повертаючи папери старцеві:
— Дійсно, тепер це має такий вигляд. Більш аніж двадцять років тому добудували корпус.
— Цього не може бути.
Важко було уявити, що ледь чутний голос немічного старця може звучати так упевнено.
— Але воно так є, — розвів руками Хижняк. — Хочете вірте, а хочете — ні. Нове крило введене в експлуатацію і стоїть досі.
— Такого не може бути, — вперто повторив архітектор. — Оце, що накреслено, не може стояти на цьому місці. Воно б розвалилося. Я знаю.
— Але, тим не менш, стоїть, і ми регулярно там буваємо, — втрутився Цекало. — І навіть працюємо. Ви щось плутаєте.
— Юначе… — голос старого затремтів ще більше. — Я в своїй роботі не помилявся ніколи. Інших креслень у вас немає?
— На жаль, ні, — розвів руками Вадим.
Замовкнувши, старий почав відвертатися до стіни. Сил йому бракувало, і хлопці допомогли, турботливо укривши діда ковдрою. Розмову було закінчено. Вадим дав знак забиратися.
Нарада перемістилася до ординаторської.
— І що? — не міг заспокоїтися Цекало. — Я лише одне зрозумів. Усі аркуші перемальовані зі старої документації, яку робив ще він. Руками, адже комп'ютерів тоді ще не мали. І лишень одна сторінка змінена. Та, де зображено флігель. І кажіть, що хочете, але мені здалося, що її найбільше і хотів бачити Колісник.
— Так, — відповів Хижняк. — Але мені ще інше в очі впало. Старий побачив якусь невідповідність. Ви ж чули? Воно так не може стояти — і крапка. Не дарма Журбенко мову про фахові рефлекси вів. Цей дід скоро Труша не упізнаватиме, а щойно проект побачив — одразу розібрався.
— Але ж будівля стоїть, — заперечив Лужний. — Чи можна вважати, що старець у свої роки ще щось кумекає? Ти як скажеш, Володимире Васильовичу?
— Розум на диво тверезий, — безапеляційно заявив Вересюк. — Що хочете кажіть, а він при повній тямі. І справді упевнений у тому, про що говорив.
— Що ж виходить? — Хижняк збуджено заходив між столами. — Якщо припустити, що Колісник правий, що будівля неможлива у такому вигляді, як накреслено, отже, не правий Замрига. Наш дорогий покійний мер, який проектував і виконував ці креслення.
— Але ж Замрига не був дурнем, — зауважив Щерба. — Можливо, навмисно намалював не так, як належить. Січете? Збудував, щоб гарантовано стояло, а накреслив, як йому було вигідно, з якоюсь певною метою.
Папери знову лягли на стіл.
— Що я вам скажу… — Хижняк, в якого вдома зараз велося власне будіництво, водив ручкою по архітектурних планах. — Нам все це важко оцінити. Хіба взяти і ще раз переміряти. Тут вказані конкретні розміри. Ми не фахівці, тому нам важко розібратися з цими кресленнями на різних сторінках та у різних проекціях. Але ми можемо все переміряти. Візьмемо рулетку і мірятимемо стіна за стіною. Розумію, не скрізь дістанешся, особливо зараз, але можна почати з цього. Можливо, щось і вдасться знайти, якусь суттєву похибку. А там побачимо.
Збігати у госптовари і купити дві рулетки було справою десяти хвилин. Олівцем просто на плані написали перші літери прізвищ присутніх, аби не поплутати, хто що міряє. Ключа від підвального поверху взяли у лаборантки, яка під час зміни завжди ночувала в основній лабораторії і внизу бувала лише у разі термінового виклику до ургентних хворих. Флігель з приймальнею Костогриза вже зачинили і з цим належало змиритися. Усі розійшлися по коридорах, щоб привертати менше уваги. Лише Хижняк залишився в ординаторській і олівцем від руки переносив фрагмент плану на окремий аркуш, щоб не псувати зайвими позначками оригінал.
Труш з'явився несподівано, коли Цекало із Щербою міряли рулеткою у дальньому закутку коридора. Погляд інженера був красномовним. Вадим вийшов з кладовки, яка знаходилася ще далі.
— Чого не спите, Василю Васильовичу? Зайвий догляд за хворим не завжди на користь.
— Я бачу, ви за нього взялися, — похмуро зауважив Труш. — Що ви йому показували?
— Ну ви ж самі просили призначити щось для прояснення розуму. От Володимир Васильович прийшов і обстежив його. І висновок дав, що у дядька вашого розум ще цілком ясний.
— А показували що? — не вгавав інженер. — Якісь креслення.
— Хижняк від своєї будови приніс, — збрехав Лужний. — Бо Вересюк казав, що для проведення тесту найліпше дати щось пов'язане з фахом пацієнта. Він архітектором був?
— Звідки ви взяли? — змінився на обличчі Труш. — Я вам такого не казав.
— Так він сам і повідомив, — почувся ззаду голос Вересюка. — Я його питав.
— Старечі вигадки! — розчервонівся «Вась-Вась». — Бухгалтером ціле життя працював. Кажу вам — старість розум поїла.
— Буває, — знизав плечима психіатр. — Тут справді нічого не вдієш. Ви б додому його забирали.
— Справді, — підтримав психіатра Вадим. — Це найкращий варіант. Хвороб він конкретних не має, а проти старості ліки ще не вигадали.
— Я подумаю, — пообіцяв Труш, роззираючись. — А що ви тут міряєте?
— Коридор перегородити думаємо, ще одну кладовку зробити.
