— Може й нічого, — згодився Вадим. — Але додому зарано, поки що ми ні в чому не впевнені. Я ж пояснюю — не виключено, що вас доведеться оперувати.
— Та ви що, доктор… — заканючив хворий. — У племінника весілля за тиждень. А я у селі єдиний ковбасник. Ви вже якось постарайтеся, щоб без операції.
— Будемо сподіватися, — завірили обоє лікарів. — Женю, завтра, не чекаючи нас, усі аналізи повторно, і якщо уночі якісь проблеми — викликайте.
— Зрозуміло, Вадиме Борисовичу.
Кондратюк, глибоко зітхнувши, тривожно втупився у свіжопобілену стелю. Тривога мала вагомі підстави, адже за багато років, займаючись улюбленою та прибутковою справою, ніколи не відчував відрази при згадці про ковбасу. Сьогодні це сталося вперше.
Хірурги, повернувшись до себе, сіли за стіл один навпроти одного.
— Гадаю, немає сенсу шефа серед ночі будити. Нічого катастрофічного. Ти згодний?
— А такі аналізи чому? — не вгавав Цекало.
— Аналізи — річ другорядна, мене так вчили, — стояв на своєму Вадим. — Головне — огляд. Завтра дообстежимо. Звісно, показники погані. Щось проявиться, але не по нашій частині, от побачиш.
— Ну, вам видніше, — розвів руками Ігор. — По домівках? Ще годинки зо дві-три покемарити вдасться.
— Ти їдь, — запропонував Лужний. — Я ще до реанімації зазирну. Дольний когось після аварії приймає. Вже везуть. Просив зайти за десять хвилин. І аркуша свого забери. То ховав, а то на столі забуваєш.
— Нічого я не ховав, — буркнув Цекало.
— Та я без претензій, — виправдовувався Вадим. — Тут про ваші походеньки багато розводяться.
— Не знаю, які походеньки ви маєте на увазі, Вадиме Борисовичу, але чутки — для нашого товариства річ звична. Чекайте, скоро і про вас напліткують. А що ви чули?
— Ну, що ви з Хижняком увесь час скарби шукаєте і вже довели головного до сказу.
— Маячня… — спересердя видихнув Ігор. — А ще що?
— Ну… — закинув наживку Вадим, — що ти нерівно дихаєш до…
Обличчя Цекала взялось червоними плямами.
— …якоїсь Жанни.
— До кого?! — полегшено вигукнув Ігор. — Жанни? Якої ще Жанни?
— Звідки ж мені знати, — спостерігав за його реакцією Вадим. — Я тут людина нова. Чув, як медсестри перемовлялися.
— У нас тут взагалі нікого з таким іменем немає. Ну, хіба що…
— Хто? — Лужний відчув, як усе напружується усередині.
— …баба Жанна, санітарка наша. Дякую, звичайно, Вадиме Борисовичу.
— Пусте, їм дякуй, — посміхнувся Вадим. — Не переймайся.
— Вадиме Борисовичу, — не міг заспокоїтися Ігор. — Я ж звідси родом. У мене тут юність пройшла. Розумієте? Скільки того Роздолу? Усіх знаю. А от Жанни тут немає. Обмова це. Знав би, хто таке розпускає…
Двері за новим колегою зачинилися, і Цекало розслаблено заплющив очі. Нехай краще міфічна Жанна сидить на язиках цих дуреп. Настрій же Вадима остаточно зіпсувався. Сигнал таємничого телефона пішов у небуття, а образ самої Жанни ставав дедалі примарнішим.
Дорога вела до двох глухих сіл, тому їздили нею не часто. Лише тричі промайнули чиїсь фари у бік Рикунів. Так можна й до ранку сидіти. А може це якийсь дурний жарт?
Нові фари проминули шмат дороги, який невідомий чомусь назвав містком, і машина зупинилася, а потім почала здавати назад. Постоявши хвилину, таки звернула у його бік, на польову дорогу. Не доїхавши метрів тридцять, авто зупинилося і вимкнулося світло.
— Ну й манери… — пробурмотів Костогриз.
Завівши двигун, головлікар увімкнув фари і рушив уперед. Перед ним стояв величезний чорний джип. Якби що — від такого не втечеш. Костогриз зупинив свою «Ниву» біля джипа вікно у вікно, мотор продовжував працювати. Нога застигла на педалі зчеплення при увімкнутій передачі. Усі мовчали.
Нарешті тоноване скло «Міцубіші» поповзло донизу.
— Ви до мене? — запитав головлікар.
— А що, тут є ще хтось? — гиготнули звідти.
— Я слухаю вас, шановний.
— Ви мене? — здивувалися там. — Це я вас слухаю. Схоже, ви зібралися на цьому заробити, то кажіть ваші умови.
— Щось я не зрозумів, — розгубився Костогриз. — Я маю висувати умови? Про що ви? На чому я маю заробляти? Кажіть, що маєте і… одне слово, нормальні люди вже давно сплять.
— Ну, з вами усе зрозуміло, — голос незнайомця зробився насмішкуватий, — чиновники вони і в Африці чиновники. Бабла хочуть, а слово сказати бояться. Гаразд. Реально можу запропонувати п'ять «штук» зелені. Ну, це вже так, щоб не торгуватися.
— Солідні гроші, — відповів Костогриз. — А до чого тут взагалі гроші? Ви обіцяли про мера.
— Що? Якого ще мера? — обурилися у джипі. — Ви що, не проспалися?
— Ти глянь, він прикалуватися буде, — почувся інший голос.
— Та це хто з кого прикалується? — не витримав головний. — І взагалі, я сам-один приїхав, як і домовлялися. А ви?
— Ти перегрівся, мужик? — засміялися там. — Це про що ми домовлялися? Дзвониш, пропонуєш, а тепер знущаєшся? Та вируби передачу, мать твою! Зчеплення спалиш, ночуватимеш тут! Чого так боїшся?
— Хлопці, — майже по складах промовив Костогриз, скидаючи на нейтралку. — Щось ви блудите. Я вам не телефонував. І нічого не пропонував. Це ви мені дзвонили годину тому, а тепер…
— Все, звалюємо, — промовив другий голос у джипі. — Надраїти б йому пику…
