Щелепа у сантехніка відпала.
— Е… доктор… ви це що… ваша, чи як?
— Ні, олігарх знайомий дав покататися. Поки в лікарні лежить.
— Отаке… А що за марка?
— Лі-джой, — пояснив Роман. — Марка нова і ще не поширена.
— А хто випускає?
Головлікар, що проходив поруч, несподівано завернув, побачивши, що збирається натовп.
— Це що? Не зрозумів… Ви на цьому приїхали? Ваша?
— Покататися дали, — вже не так упевнено повторив Роман, зачиняючи дверцята і намагаючись якнайшвидше зникнути з поля загальної уваги, проте, враховуючи присутність головного, зробити це було незручно.
— Так хто їх випускає? — пристав наче воша до кожуха Пилипович. — Я щось не бачив таких узагалі.
— Далося вам — хто та хто! — розсердився Хижняк. — Яка різниця? Їде машина, чого хочете?
Підійшов і Вересюк.
— Ну, ти гігант. Вирішив підтримати китайський автопром?
— То це що — «китаєць»?! — скривився Пилипович. — Доктор, та треба було щось краще купляти! Вони ж зі шкаралупи роблені!
— Ви сильно можете краще купити? — відбивався Роман. — Ото ж бо. На «хаммер» у нас лікарі не заробляють. Навіть цей у кредит взяв. І взагалі — кого обходять чужі справи? Що хочу — те й купляю!
— Романе Івановичу, — знизав плечима Костогриз, — та вже «Ниву» і то краще було. Там хоч залізо кругом і ремонтувати дешевше. Не боїтеся, що по наших дорогах розсиплеться?
— Якщо з салону і сам їздиш, слідкуєш — нічого їй не буде. Машина як машина. Чотири на чотири, по любому болоті їде. А у тих крутих джипів гроші лише за бренд беруть, а так нічим вони не кращі.
— Так, все, — несподівано припинив дискусію головлікар, уздрівши, що шанувальників автосправи стає надто багато. Восьма година! А ну по місцях. Сигналізацію хоч поставив? Бо ще не розберуться, що «китаєць» і вкрадуть на біду.
— Поставив… — буркнув Роман, прямуючи до входу і проклинаючи зіпсований день, що починався так радісно.
— Проставлятися тільки після закінчення робочого часу! — додав у спину хірургові Костогриз. — Глядіть мені!
Новоспечене диво на двох мостах блимнуло стопами, залишаючись чекати господаря довгий робочий день.
Коли Ольга розплющила очі, був ранок. Ногу її вже підважили на витяжці, і над нею стояли Гайда, Щерба, Дольний та Костогриз.
— Нічого собі… Доброго дня! — почав головний. — А я гадав, ми з вами вже не побачимось. Чесно. Що сталося?
— А ви мені чого побажали? Забули? Оте й сталося, — насилу рухаючи язиком, промовила Ольга.
— Ну, це вже ви перебільшуєте, — невесело посміхнувся той. — Ніхто вам нічого поганого не бажав. Та й ви самі не схожі на людину, яка вірить у забобони.
— А я гадаю, що як зробити це від душі, то усе можливо, — заперечила вона.
— Ну, причини встановлять працівники ДАІ, — припинив полеміку головний. — Вони саме цим і займаються. Кров на алкоголь у вас взяли і результат вже є. Втім, зараз головне — ваше здоров'я. Операцію зроблено, кровотечу у черевній порожнині зупинено. На даний час загрози вашому життю немає. Але є ще супутні травми, які обумовлюють серйозність ситуації. Тому ми викличемо для вас бригаду екстреної медичної допомоги з обласного центру, хоч, власне, наші лікарі впоралися й самі.
— Це щоб не казала потім, що погано лікували? — припустила Ольга.
— Ну бачите, ви самі усе розумієте. Приїдуть консультанти, констатують правильність лікування і, цілком можливо, заберуть вас із собою. Миколо Прокоповичу, я так розумію, хвора транспортабельна? Дорогу у реанімобілі витримає без ризику?
— Гадаю, так, — відізвався Гайда.
— Втім, це вони самі вирішуватимуть, — продовжував Костогриз. — І ваше, пані Ольго, рішення враховуватиметься насамперед. До речі, а що ви робили у місті о цій порі? Я гадав, після нашого «теплого» прощання ви одразу ж поїдете додому…
— А у нас, як кажуть в Америці, вільна країна, — зауважила журналістка.
— Звичайно, — погодився головний. — Зараз найголовніше — щоб усе завершилося без наслідків. Як мінімум ще одна операція вам світить. Перелом гомілки складний. Наш травматолог такі операції практикує, але вирішувати вам.
— Я подумаю, — мляво промовила Ольга.
— Вадиме Борисовичу, ну я вас так прошу! Хочете — на коліна стану! — вчепилася Ліля. — Якщо усе офіційним шляхом — йому кінець!
— Я розумію, — відбивався Лужний. — Не треба на коліна. Якось розберемося. І заспокойся нарешті!
— Я б хотіла, але не можу, — мало не плакала та. — Просила його! Марно… А у нього термін умовний. Хто розбиратиметься, правий чи ні? Ви ж знаєте як у нас! Точно нікому не скажете?
— Точно, — завірив Лужний. — І друга твого полікуємо так, щоб тихо. Не переживай.
— І до поліції не повідомите?
— Ну, якщо ти просиш. Нам з тобою працювати разом. Сьогодні ти мене просиш, а завтра, не виключено, мені доведеться. А втім…
— Що? — пожвавилася Ліля.
— Я теж маю про що тебе попросити, але за умови, що ти також нікому…
— Можете бути певні! — завірила медсестра.
— Ну тоді… — Вадим витяг мобілку, — тобі не знайомий випадково оцей номер?
— Ні.
Швидка відповідь насторожила його:
— Отак зразу? Ти що, усі номери у пам'яті тримаєш? Навіть не подивилася толком.
— Подивилася, — тихо промовила вона. — Просто недавно мене вже про нього запитували.
