— Не переймайтеся, колего! — заспокоїв інвалід. — Я усе нормально сприймаю. А на рахунок маячні… Усе, що він описує про пошуки скарбів у різні часи, дуже вдало перегукується з реальними подіями, про які пишуть серйозні історики. І це автоматично робить вашого попередника знавцем історії, принаймні нашого краю, більше того — дослідником. Зауважте, коли працював Фабіровський, ще не чули про інтернет. А у бібліотеці можна було знайти далеко не все — існувало багато заборонених тем. Тим не менш, Фабіровський їх якось дослідив. Це одне. І друге. У його описах випадків загибелі шукачів скарбів від нечистої сили є багато деталей, яких не вичитаєте ніде, навіть зараз. Це свідчить про те, що він займався пошуками особисто. Не бажаєте відкрити книжку і обговорити деякі речі? Можливо, і вам у професійному плані дещо було б цікаво.
— Дякую, — підвівся Вересюк. — Якось іншим разом.
— Володю! — навздогін гостю вимовив Журбенко. — Я знаю, що записи у вас. І при всій повазі, ви не зможете ними самотужки скористатися. Давайте разом. Усе це не маячня божевільного, скарби існують насправді.
З приміщення долинало якесь гупання й цього разу, тому стукіт у двері не був почутий новоспеченим підприємцем від медицини. Вадим штовхнув їх, і вони прочинилися.
Стихар був одягнутий по-робочому, весь у пилюці, а з діри у стіні стирчав довгий забитий стрижень.
— Пробачте, я тут… Матінко рідна… — він роззявив рота. — Вадим?! Як ти сюди потрапив?!
— Через двері, — посміхнувся той.
— Ну звісно, замкнути забув. Привіт. Як ти мене знайшов?
Він обійняв гостя, намагаючись не вимастити.
— Віднедавна у вашому місті працюю. Ось, зайшов познайомитися з приватним окулістом.
— А він більше на різноробочого схожий! — засміявся Стихар.
— Такий само невдалий американець, як і я сам.
— А, ну і це також, — погодився господар. — Важко у нашій приватній медицині, особливо на початках.
— А у державній що, легше?
— У державній взагалі «пеемсдец», бачиш, я запам’ятав. Слухай, а як ти тут опинився?
— Пальцем тицьнув — куди попало, туди й поїхав. Я ж без нічого залишився. — розвів руками Вадим.
— Так не буває, — упевнено похитав головою Стихар. — Світ тісний, але ж не настільки!
— Але ж ти мені не казав, де працюєш! — нагадав йому Вадим. — Або де живеш.
— Справді, не казав. Виходить, буває. Слухай, а ти чим сьогодні займаєшся?
— Хірургією, чим же іще? — засміявся Лужний.
— Ну, не до ранку ж…
— Сподіваюся.
— То приходь! От віриш — не раз тебе згадував, ми ж так і не випили за спільну невдачу.
— Вип’ємо за удачу, — пообіцяв Вадим.
Цекало писав із таким завзяттям, що, здавалося, вістря ручки набирало темп з кожною секундою. Писанина ж, що виходила з-під пера трудівника скальпеля, сенсу великого не мала, проте виконувала єдину корисну функцію — захищала якоюсь мірою від чиновників. Як воїн вимахує мечем проти багатоголового змія — інакше зжере, як не одна голова, то друга.
— Ігоре Миколайовичу! — зазирнула, віддихуючись, Полянська. — Ви ще тут? А мені, як завжди, своїм здоров’ям ніколи зайнятися. Щойно від вас вийшла — хворого з інфарктом привезли, то й досі ним опікувалася. То що, ви глянете мою болячку? Кілька днів тому троянди садила і подряпала коліно. Дрібниця наче, а наступного дня запалилося й болить.
— Так завідувач уже повернувся, — вдавано байдужим голосом зауважив Ігор.
— Але ж я до вас прийшла. Ви що, відмовляєте мені?
— Я, звісно, не відмовляю, — взяв себе в руки Цекало. — Та ми ж з вами дорослі люди, усе розуміємо. Вам просто стало незручно за ті слова, що мене образили, тому ви до мене і прийшли. Але я вже забув, не турбуйтеся.
— Але я справді хочу звернутися до вас, — наполягала вона.
Сівши на стілець, Полянська підсмкнула спідницю і взялася за пов’язку. Зітхнувши, Ігор присів навпочіпки і почав розмотувати сам.
— А все ж таки, як ви здогадалися? — поцікавилася вона. — Я у себе в кабінеті перевірила — спідниця довга, пов’язки не видно.
— Великий клініцист Боткін, — зауважив Ігор, — взагалі усім підряд ставив діагнози з порога. Щойно увійде пацієнт — один уважний погляд і вже зрозуміло, на що той хворий.
— Але ж ви не Боткін…
— Так і ви також не…
Цієї секунди двері розчинилися, і Лада, загальмувавши на порозі, швиденько зникла. Запанувала тиша.
— Я не «хто»? — перепитала Полянська.
— Не «усі підряд», — спокійно відповів Цекало.
— А далі — ти собі уявити не можеш, — схвильовано розповідав Стихар, — пожежники, санстанція, архітектура… На оцей маленький кабінетик три на три метри. І усі, немов ті акули, а кишені в них значно глибші, ніж мої лікарські. Уяви, це приміщення існує ще від часів хрестоносців без пожежної сигналізації. Та щойно «поселився» тут приватний окуліст — все! Давай систему за штуку баксів, бо інакше лікарня згорить!
— Не шкодуєш, що затіяв усе це? — допитувався Вадим.
— Від долі не втечеш. Ти ж читав, це мені сам Фабіровський нашкрябав свого часу. Прикольний мужик був. Не вийшло з Америкою — отже, це моя доля..
— А до речі, як сталося, що не вийшло? Документи виробляли тут, у Роздолі?
— Радили що і як — тут, а самі документи робили діячі з обласного центру.
