— А тут хто радив — скажи.
— Є тут одна.
— Жанна?!
— Та ні, Люба.
— Блондинка?
— Ні.
— І номер її ти знаєш? — розхвилювався Вадим.
— Звісно. Ми і зараз іноді бачимось.
Витягши телефон, Вадим показав номер Жанни.
— Цей?
— Ні, інший. А навіщо тобі?
— А цей номер тобі не знайомий? — не міг заспокоїтись Лужний.
— Здається, ні, — похитав головою Олег. — А чий він?
Вадим завагався, однак відповів.
— Жанни. Тієї суки, яка мене «кинула». Пам’ятаєш, ти на нього телефонував у Києві, коли намагався мені допомогти.
— А-а… — зрозумів той. — Ти її досі шукаєш! А чому вирішив, що вона може бути тут?
Вадим розповів йому про Олену Валеріївну, про обнадійливий початок пошуків і те, чим усе скінчилося.
— Уявляєш, можливо, я не один раз стикався тут із нею, просто не знав, що то вона. А тепер вона більше не користується цим номером.
— Допік ти їй, — похитав головою Стихар. — Обережніше треба було!
— Не я допік, — не міг зупинитися Вадим. — Щерба, хай йому грець. Він що, також виїхати намагався?
— Хто, Щерба?! — загиготів Олег. — Не сміши мене! Щерба далі Роздола не буває. Для нього до обласної поїхати — вже навколосвітня подорож. А чому питаєш?
— Щерба знає, хто вона.
Вадим розповів здивованому приятелю про випадок з телефоном.
— А ти нормально йому усе пояснив? — засумнівався Стихар.
— Більш ніж, — кивнув головою Вадим. — Навіть говорити на цю тему не хоче. Подумай, хто це може бути. Ти ж багато років тут живеш!
— Жанна… Гм… — напружено кумекав Олег. — Ну, кандидатура баби Жанни тебе явно не влаштує. Візьми телефон мій перевір.
— Та вірю я, — відмахнувся Вадим.
— Гаразд, я сам, — взявся до списку номерів Олег. — Стоп!
Вадим напружився, але Стихар лише висловив своє припущення:
— А раптом вона назвалася Жанною лише тобі?
В кінці робочого дня на території лікарні тихо. Поодинокі хворі сидять на лавочках, коли-не-коли персонал у халаті чи піжамі перебіжить з одного корпуса до іншого.
Лада зустріла його біля виходу.
— Я не зрозуміла — тебе чекати чи ні?
— Як хочеш, — відповів Ігор.
— А тобі що — байдуже? Бачила я, з яким завзяттям ти Горгоні коліна обмацував.
— У неї травма з ускладненням, — безбарвним тоном промовив Цекало.
— Еге, якраз на травму ти й дивився…
— Я маю звітуватися, на кого і як дивлюся?
Розмова неминуче вела до конфлікту.
— Ну, гаразд. Жартую. Чого напружився? Ромко питав стосовно поїздки. То як?
— Не знаю, — вичавив з себе Ігор. — Зараз у мене єдине бажання — лягти й увімкнути телевізор. Навіть не комп. Просто телек.
— Доволі дивне бажання, — зауважила Лада.
Вона не приховувала свого розчарування.
— От закінчиш інтернатуру і, якщо на той час наша медицина ще існуватиме, воно у тебе також з’явиться, як почнеш працювати, — повчально промовив Ігор. — Пробач, звичайно.
Далі він пішов сам. Обурена Лада залишилася на роздоріжжі.
Навколо Кондратюкового ліжка знову зібралася група лікарів на консиліум, але пацієнт нічого не хотів розуміти.
— Ми лиш одне поки що з’ясували, — намагався довести Вадим, — що вас оперувати немає потреби. Але ніхто не каже, що ви здорові!
— То це найголовніше! — стояв на своєму пацієнт. — Операція не потрібна — виписуйте.
Зіскочивши з ліжка, Кондратюк демонстративно почав складати свої речі до сумки.
— Та ж ви щодвадцять хвилин до туалету бігаєте!
— Вас до інфекційного відділення треба переводити!
— Куди?! — заволав той. — У мене ось-ось корова телитиметься, племінник жениться. А ковбасу ніхто більше не робить. Я вже подзвонив, щоб м'ясо починали молоти. Якби операція — то Господь з ним, а так…
— Ну а це що — не хвороба?!
— Ні, не хвороба, — відрізав той. — Так. Срачка. Сама скінчиться. Баба Ганя трави зварить — за годину минеться.
— Ну ми вас просимо!
— Миколо Прокоповичу! Не ображайтеся, — з душею відповів Кондратюк. — Край, як потрібно! У посадці присяду, а там до Горохова може й витерплю. А ковбаски я вам передам!
Кондратюк у своїй картатій сорочці вискочив за двері. Гайда лише розпачливо розвів руками.
— Щось у нього цікаве, Вадиме Борисовичу… Ще вилізе. Побачите.
— Щось нетипове, — згодився той. — От тільки не розумію що.
— Таке враження, — продовжував Гайда, — що це якась екзотична хвороба, з якою за все життя зустрічатися ще не доводилося.
— Гадаєте, таке можливо? — засумнівався Вадим. — З вашим досвідом? Навряд чи.
У кишені задзижчав телефон. Це був Стихар.
— Що, Олеже?
— Зайнятий? — запитав той.
— Начебто вже ні.
— Ноги в руки й до мене.
— Що сталося?
— Я знаю, хто вона. Оця твоя кривдниця. Щоправда, ніяка вона не Жанна.
Густий дим порціями вилітав крізь вікно гіпсовочної. Щерба курив, час від часу хитаючи головою і щось бурмочучи собі під ніс. У двері постукали, та лікар навіть не поворухнувся.
— Андрію Івановичу, що сталося?
— Слухай, що ти мене дістаєш? — не повертаючись, невдоволено вимовив Щерба. — Чого тобі треба? Чого за мною тягаєшся?!
— Я не тягаюся! Добирайте слова! — образилася Женя. — Бачу — щось сталося. Ви ж сам не свій!
— Та яке тобі діло?! — нарешті повернувся Щерба. — Іди уколи роби, займайся своєю справою!
