— Не підлизуйся, — засміявся Дольний. — У тебе щось поламалося?
— Чого обов’язково поламалося? — не зрозумів Цекало. — Просто диск хотів подивитися, а «ноута» під руками немає. Наш в ординаторській — вже антикваріат. А тут якийсь відеоматеріал.
— Фільм? — пожвавився Дольний. — Про що?
— Начебто про хірурга, який одночасно чотириста людей врятував, — махнув рукою Ігор.
— Ого! — засміялася Оксана. — Де взяли?
— Полянська дала.
— Горгона?! От вдалася вона до твого виховання! Дивись…
Ігор почервонів. Вставивши диск, Дольний увімкнув програму перегляду. Усі схилилися над монітором.
— Чого — «дивись»? — пробурмотів Цекало.
— На монітор дивись. А ти що подумав?
Це була аматорська зйомка. На екрані з’явився величезний зал обласного драмтеатру, де на сцені з мікрофоном у руці стояла Оленка у довгій приталеній сукні. Схоже, вона була ведучою цього заходу.
— Дорогі друзі! — промовила вона. — Наш концерт за сценарієм мав би початися зовсім інакше. Але мені хочеться розпочати його, загадавши вам доволі незвичну загадку. Скажіть — чи може один хірург врятувати чотириста людей одночасно?
Пауза тривала кілька секунд, поки хтось найсміливіший із залу не вигукнув:
— Запариться рятувати!
— А от і ні! — весело заперечила вона. — Дві години тому у Нижньороздольській районній лікарні він врятував саме стількох людей — тобто вас, забезпечивши присутність ведучої на цьому святі. Його звуть Ігор Миколайович Цекало!
Зал вибухнув оваціями.
— Маячня… — спересердя Цекало дотягся до клавіатури і вимкнув зображення.
— Герой! — захоплено промовив Дольний. — Дай, скину собі! Для історії залишиться.
— Стоп, — схаменулася Оксана, — а чи не Полянської це доця? Оленка. Точно!
— Так чого ж Горгона й дала йому диск! — здогадався Вересюк.
— Дивись, хлопче… — багатозначно усміхнувся Дольний. — Теща буде до біса серйозна.
Злощасний диск нарешті опинився у Ігоря в кишені. То ось чого вона сміялася! Повертати диск перехотілося.
Ольга лежала з перемотаною головою, апаратом Ілізарова на нозі та книгою у руках. Женя зосереджено втягувала рідину з ампули у шприц для ін’єкцій.
— Ви не праві, — промовила медсестра. — Андрій Іванович дуже гарна людина. А те, що похмурий увесь час — то у кожного є власні проблеми. Ви також зараз не надто весела.
— Трохи є, — згодилася пацієнтка.
— У нас взагалі усі лікарі нормальні, — гріх жалітися. І шеф постійно слідкує, щоб порядок був. А якщо інколи неприємні речі трапляються — то це з інших причин.
— З яких? — спробувала з’ясувати журналістка.
— А воно вам треба? — заперечила Женя. — Краще он книжку читайте.
— А як усе-таки треба? — наполягала Ольга.
— Тоді побалакайте з іншими хворими. Їм ніхто не забороняв говорити на будь-які теми. З перших вуст почуєте.
— А вам, тобто, заборонили…
— Та загалом ніхто не казав такого. Але я чула, чим ви тут займалися. Я ж у лікарні працюю, отже особа зацікавлена. А хворі, якщо їх тут кривдять, то так і скажуть.
— Бачу, вас проти мене налаштували, — зрозуміла Ольга. — Дарма ви так. У вас своя робота, у мене своя. Ви свою сумлінно виконуєте. От і я намагаюся.
— Сумлінно?! — вигукнула Женя, поставивши флакон зі спиртом на тумбу, — ну то напишіть, що я отримую зарплату, з якою вижити неможливо, а ще маю купляти робочу форму і «скидатися» на хабарі чиновникам та перевіряючим, які мало не щотижня тут швендяють! Напишіть, що обробляю гектар городу, щоб з голоду не вмерти! А ще напишіть, що, незважаючи на те, що працюю п'ятнадцять років у медицині і маю вищу категорію, якщо сама заслабну, мені на ліки не вистачить! Оце чому не напишете? Цікаве у вас уявлення про сумління!
Костогриз стурбовано зазирнув до палати. За ним увійшли Гайда, Щерба, Полянська та Лужний.
— Женю! Що за галас? — з порога накинувся завідувач. — Що відбувається?
— Пробачте, — втрутилася Ольга. — Це не пов’язано з моїм лікуванням. Просто сперечаємося на жіночі теми.
— А, зрозуміло, — кивнув головою Костогриз. — Як ваше самопочуття? Чи є претензії?
— Ви особисто прийшли поцікавитися? — здивувалася Ольга.
— Звісно. Є такий захід — обхід головного лікаря називається. Раз на тиждень. То ж прошу висловлюватись.
— Та ні, немає, — зітхнула Ольга. — Усе гаразд. Дякую.
— От і добре, — зрадів той. — Занотуйте це, Андрію Івановичу, у щоденнику. Лікування проходить нормально?
— На диво, — відповів Щерба.
— Ну, я, припустимо, не здивований. Одужуйте.
Та пацієнтка їх затримала:
— Григорію Віталійовичу! Будь ласка, ще хвилину. Я… — вона зібралася з духом, — хотіла б перед вами вибачитись. Чисто по-людськи. І перед вами, Вадиме Борисовичу. Не формально, як тоді у приймальні, а по-справжньому. Мені справді неприємно, що так сталося, хоча на те були свої причини. Не важить, що ви далі будете про мене думати, я прошу вибачення. І щиро вам дякую.
— Приємно чути, — сухо промовив Костогриз. — Добре, якщо дійсно по-справжньому.
