— Дійсно, — завірила Ольга. — Розумію, від вибачень ваша антипатія до мене не зникне, але спробуйте і ви мене зрозуміти. Ваша праця пов’язана з конкретними зусиллями зробити комусь добре. А моя, хоч як би сумлінно я до неї ставилася, пов’язана зі складними взаємовідносинами людей у суспільстві. І якщо мені вдається зробити комусь добре, інша сторона обов’язково буде незадоволена. Іноді дуже важко визначитися, хто на що заслуговує. Журналісти також люди і можуть помилятися.
— Ну, на відміну від наших помилок, ваші не так важко виправити, — зауважила Полянська.
— Правда ваша, Інно Сергіївно, — зауважив головлікар і повернувся до Ольги. — От і виправляйте. Напишіть, як у випадковій смерті чиновника, що вирішив сховатися в лікарні від службових проблем, звинувачують медиків. Про нові вікна у корпусах, через які нас підозрюють у корупції. А ще про сфабриковану «епідемію» холери. А як зовсім не боїтеся нічого — то ще й про медичну реформу напишіть. Чи це не матеріал?
— Більш ніж… — зацікавлено промовила Ольга.
— Напишіть, — не міг зупинитися Костогриз, — що до реформи у лікарні був обладнаний реанімобіль, здатний транспортувати будь-якого хворого, а тепер, коли від’єднали «швидку допомогу», він належить зовсім іншій організації. Ось тут, поруч стоїть, а якщо треба тяжкохворого до обласної лікарні доправити, то повезе його дірявий УАЗ, який нічим не обладнаний і об кожну яму перечіпається, а реанімобіль стоятиме, бо ми вже не можемо його використовувати.
— А про скарби? — спробувала знизити напругу Полянська. — Наші корпуси ще хрестоносці у середні віки будували як монастир і скарби тут століттями шукають усі охочі.
— А от це вже вибачте, Інно Сергіївно! — замахав руками головлікар. — Від вас такого не чекав! Ні, шановна Ольго, це надто банально. Одужуйте!
Усі залишили палату, крім Жені, яка досі так і не зробила ін’єкцію.
— Женю, це що — правда?
— Що саме? — не зрозуміла медсестра.
— Ну, оце все, що казали. А особливо про пошуки скарбів.
— Звісно, — підтвердила медсестра. — Усе правда. І про скарби — також. А вам цікаво?
— Ще й як…
— Тоді я приведу когось із тих, хто справді може про це розповісти.
— Зробіть ласку, — промовила Ольга. — Схоже, я тут без роботи не залишусь.
У кабінеті сиділи двоє.
— То кажете, не виходить… — замислено промовив головлікар.
— Ніяк, — Валігура був категоричний. — У вдови Замриги жодних виходів на медичний інститут немає, тим паче на кафедру мікробіології.
Постукавши, увійшов Дегтяр.
— О! Про вовка промовка… — зрадів Костогриз. — Ми тут про вашу холеру.
— Та ця проблема наче як спільна, — не згодився той. — Якщо розібратися, вона взагалі нічого не варта, але згідно з інструкціями нам доведеться ще півроку ловити її привид не лише у ваших коридорах, а й по всьому місту. І перевірки щотижня. Моя служба вже паралізована!
— Ну, зі свого боку, я би не сказав, що проблеми не існує, — заперечив слідчий. — Наявний склад злочину. Принаймні, адміністративного, якщо той, хто це зробив, розумів, що мікроби безпечні. Тоді це жарт на кшталт «замінування». А якщо ні? Тоді кримінал.
— От і давайте розбиратися, — заохотив Костогриз. — Борисе Петровичу, вдова Замриги може мати якесь відношення до вашої служби?
— Начебто, ні, — знизав плечима Дегтяр, — а чому ти питаєш?
— Тому що саме після його смерті негаразди в лікарні почалися. А потім, щоб оце все організувати, треба розуміти вашу специфіку, знати що і як, щоб зуміти підкинути і отримати ефект.
— Усіх своїх я знаю. Вона до нас ніякого відношення не має. Точно.
— Тоді будемо шукати інших підозрюваних, — втрутився Валігура. — Хто не задоволений вашою політикою як головного лікаря? Хто підсидіти хоче?
— Відомо хто, — вигукнув Дегтяр. — Рябокінь. Спить і бачить себе головним.
— Можливо… — завагався Костогриз. — А, до речі, донька його у медичному вчиться. От тільки на якому курсі?
— А сам він санітарно-гігієнічний закінчував. Тобто специфіку знає, — багатозначно скривився Дегтяр. — Міг доньці підказати.
— Ну ось, будь-ласка! — зрадів слідчий. — Шерлоки Холмси…
— Добре, припустімо, — згодився Костогриз. — А далі як? Це ж треба щоб хтось сторонній увійшов, зловив момент, щоб ніхто не побачив.
— Холеру у туалеті висіяли, — заперечив Дегтяр. — Середовище там півгодини стояло.
Головлікар набрав номер своєї заступниці.
— Інно Сергіївно! А нашого Рябоконя донька на якому курсі вчиться? На третьому?! Мікроби якраз на третьому вчать…
— От і версія, — промовив слідчий.
Після його слів Костогриз надовго замислився. Рябокінь справді був підступною людиною. Вже не один рік він писав скарги до різних інстанцій, роблячи життя свого закладу нестерпним. Усі до цього звикли і навіть вже не звертали уваги. Те, про що йшлося зараз, було принципово новим щаблем. Чи здатний він на таке? Кращого претендента на такого роду диверсію і за бажання знайти було важко.
Відчинивши двері, Вадим побачив Світлану.
— Це вже інша справа. Проходьте. Після сутички з вашим психованим братом…
— Не психований він, — спокійно відповіла жінка. — Просто любить мене і хвилюється.
— Не дарма хвилюється, — зауважив Лужний.
