— Не потрібні, — промовив посильний. — Він каже, що знайшов рішення.
У кабінеті зависла нервова тиша.
— Отже так, молоді люди, — нарешті промовив головлікар, — розмова буде коротка і конкретна. Ви усвідомлюєте, що вчорашню евакуацію спричинили ваші дії?
— Справа в тому, — почав було Хижняк.
— Стоп! — перебив Костогриз. — Я поставив конкретне запитання. Відповідь — так?
— Так, — приречено промовив Цекало.
— Прекрасно. Гадаю, що ви не заперечуватимете, що внаслідок ваших дій могли загинути люди?
— Так, — погодилися обоє.
— А тепер згадайте — я попереджав вас обох не раз, що в лікарні треба працювати, а не займатися пошуками скарбів?
— Григорію Віталійовичу, справа у тім… — знову заговорив Хижняк.
— Тихо! — перебив той. — Запитання конкретне. Так чи ні?
— А як же німецькі архіви? — вигукнув Ігор. — Те, що їх знайшли, подія державного значення!
— Чекаю відповіді на запитання: попереджав чи ні? — зловісно перепитав Костогриз.
— Так… — прозвучало в унісон.
— От бачите… Я зробив усе можливе, щоб цивілізовано уникнути небезпеки від вашої діяльності. Але це не дало результату. І якщо я й далі це терпітиму, ви знищите наш заклад. Каменя на камені не залишиться. Тому я змушений вас звільнити. Але, як заведено у таких випадках, я не хочу, щоб ви остаточно зіпсували собі кар’єру, тому пишіть заяви на звільнення за власним бажанням.
Знову запанувала тиша.
— Пробачте, Григорію Віталійовичу, але цього ми робити не будемо, — вимовив нарешті Хижняк.
— Чому? — здивувався головний. — Тоді я вас за статтею звільню.
— За якою? — поцікавився Ігор.
— Завдання матеріальних збитків закладові, — пояснив Костогриз. — Ще й виплачувати доведеться.
— Які збитки?! — обурився Цекало, — Ви самі дозволили реконструювати складське приміщення. Інна Сергіївна чула. Вона й давала безпосередній дозвіл. Це не самодіяльність з нашого боку.
— А хто винен, що там ці снаряди з Другої світової війни лежали? — додав Хижняк. — Навпаки, ми усе можливе зробили, щоб відвести біду.
— На рівні з усіма ризикували, по кущах не ховалися, — підтримав Ігор.
— То вам ще медаль за це видати?! — аж підскочив головлікар. — Мова йшла про ремонт приміщення, ніхто не давав вам права заглиблюватися і руйнувати стіну. Скарби ви шукали, і не треба клеїти дурня!
— Там планувалася комірчина для інвентаря, — пояснив Хижняк.
— Все! — втратив терпець головлікар. — Досить суперечок. Або пишете заяви, або я сам вас звільняю.
— Якби ми туди не полізли, — вперто продовжував Цекало, — то ви б і далі сиділи на цій міні сповільненої дії. І рано чи пізно впала б якась стара цеглина, механізм запустився б і загинули люди!
— Усе, що робиться — на краще, — додав Хижняк. — До того ж, існує правило, що переможців не судять.
— Питаю востаннє, — змучено вимовив Костогриз, — писати заяви будете?
— Ні, — твердо відповів Цекало.
— Гаразд, — розвів руками головний. — Тоді з вас і почнемо. Тієї ночі ви де мали бути? У вас згідно з графіком мало бути чергування по лікарні. Від шостої вечора.
— Я з Вересюком помінявся, — пояснив Ігор.
— А до чого тут Вересюк? — не зрозумів головний. — Ви офіційну заяву писали? А за правилами були зобов’язані. То ж формально ви на чергування не прийшли. От вам і стаття. Наказ про звільнення буде завтра. А на вас, Романе Івановичу, також щось знайдемо.
Обоє мовчали. Можна було скільки завгодно сперечатися, але це не мало перспективи. Ігор перший похмуро рушив до дверей.
У провінційному ресторанчику як завжди було тихо, брудно і водночас затишно. Цигарковий дим, не зважаючи на заборону, зависав під стелею. Молода повновида офіціантка принесла вже третій графин та відбивні з подвійною порцією «фрі».
— Ну, давай, смикнули, — сказав Полянський.
— Давай… Добре пішло… — провівши поглядом офіціантку, майор саперних військ потягся по м'ясо. А ти казав — коньяк… Сапер помиляється лише раз у житті. А тепер такі коньяки, що вранці можна опинитися в реанімації.
— Але не тут! — багатозначно заперечив Полянський. — Мені тут не дадуть паленого коньяку! Іванко, дівчинко… Ходи сюди!
— Так, Олександре Івановичу…
— Іванко, сонечко, це мій великий друг, справжній бойовий офіцер. Принеси нам коньячку по сто п’ятдесят. Але найкращого!
— Гаразд, Олександре Івановичу, найліпшого!
— От бачиш? — задоволено посміхнувся військком. — То ж слухай далі. Стіни, підвали — усе стародавнє. І хлопці оті — дохторики молоді — постійно шукають. Інка моя казала. Ніхто про той підвал не знав, а вони вирахували. А як гадаєш, німці на хріна його замінували?
— Не знаю.
— Якби просто висадити у повітря бажали — так би й зробили, — продожвував Полянський.
— Логічно, — погодився майор.
— Тут, у наших краях, губиться слід якоїсь німецької дивізії. Ще за радянських часів ці архіви шукали, у тому числі й у монастирі. Гадаю, коли німці ховали архів, тоді щось і знайшли, але забрати не змогли. Відступали, але сподівалися, що повернуться. От і замінували. А полонених, що виконували роботи, розстріляли. Я чув про це, коли ще юним слідопитом був.
— Логічно, — знову погодився сапер. — І що ти пропонуєш?
