— А це вже інше питання, — сказав Полянський, наповнюючи келих майору. — У нашому розпорядженні є саперний взвод?
— Навіть рота, якщо треба, — розвів руками майор.
— У нас є підстави залишатися там?
— Є, — зрадів гість, — інші міни шукатимемо!
— О! То давай розберемо перестінки, промацаємо апаратурою… Кому тепер потрібні ті архіви? За них навіть премії не дадуть. Нічого не знайдемо — то так і буде.
— Так і буде… — погодився майор, силкуючись не впасти.
Офіціантка принесла коньяк.
Ігор постукав у двері кабінету грізної шефині, витягаючи з-під халата троянду.
— Доброго дня, Інно Сергіївно.
— Доброго… — розгубилася вона. — А це… з якої радості?
— Думав, з ким би з колег попрощатися? Вирішив, що ви на це заслуговуєте найбільше. Тим паче, ви ж самі хотіли, щоб я десь подівся. Ну, ось…
Троянда лягла на стіл.
— Що ви таке говорите? — здивувалася Полянська. — Чого хотіла? Чому попрощатися?
— Якщо чим насолив — пробачте, — говорити йому було важко. Різко повернувшись, Ігор узявся за клямку.
— Ігоре Миколайовичу!
Та він уже був за дверима.
Наприкінці робочого дня до кабінету головлікаря зазирнула Полянська.
— Григорію Віталійовичу, це правда, що Цекало звільнився?
— Не зовсім, — відповів той. — Це я його звільнив, сам він не хотів.
— А… за що? — розгубилася вона. — У зв’язку з подіями останньої ночі?
— Так, — голосно промовив головлікар, відкладаючи убік папери. — У зв’язку з подіями минулої ночі. Тієї ночі Цекало згідно з графіком мав чергувати по лікарні. На чергування не з’явився. А це — підстава для звільнення.
— Та ж Вересюк чергував, — зауважила вона.
— І що? — розізлився Костогриз. — Розвели анархію — хто з ким хоче міняється… Мене він ставив до відома про заміну? Ні. Отже, не мав права.
— Взагалі-то… Я не заперечувала проти цієї заміни, — несміливо почала Полянська. — Він ще раніше казав, що, можливо, йому буде потрібно…
— Ви?! — здивувався головлікар. — Вигороджуєте? Чого ж він сам про це мовчав? Усьому є межа.
— Справді, — згодилася вона. — Але у даному випадку виходить, що це моя провина. Адже була така розмова, і я дозволила, просто не встигла виправити графік. Відволіклася, коли інфарктного хворого привезли, а потім просто забула. І ви вчините несправедливо, хоч чисто по-людськи я вас добре розумію.
Не тямлячись від люті, Костогриз ходив по кабінету. Вона мовчки чекала.
— Гаразд, нехай буде по-вашому, — зрештою промовив головний. — Я не розбиратимусь, чи правду ви мені зараз кажете. Але від сьогодні вважайте, що ви взяли його на поруки. Навіть обох. І наступного разу те, що ви мені щойно не дали завершити, вам доведеться робити самій. Запам’ятайте це.
Вона лише мовчки кивнула.
Вранці в ординаторській панувала атмосфера загального піднесення.
— Ну от, востаннє складаю графік чергувань на наступний місяць, — оголосив Гайда. — Які будуть побажання? Побажань немає. Отже, Хижняк і Цекало чергуватимуть лише по ночах, а решта — як вийде.
— Чого це ми по ночах? — не зрозумів Ігор. — Ми що — прокляті?
— Саме так! — підтвердив завідувач. — І прокляв вас не хто-небудь, а сам Костогриз. Тому чергуватимете ночами, щоб дурня у голови не лізла!
— Як скажете, — миролюбно погодився Хижняк. — Можна й по ночах.
— А їм так ще краще, — зауважив Щерба. — Будуть ночами свій скарб шукати.
— Ти так не жартуй, Андрійку, — заперечив Гайда. — Ще одна пригода — і їх сам господь Бог не врятує. І будеш тут удвох із Лужним усі операції робити! До речі, ти приготувався до операції травми плеча?
— Так, — ствердно кивнув Щерба.
— Вадиме Борисовичу, підете до нього асистентом.
— Красно дякую, — скривився Лужний.
— А ваш хворий з грижею підготовлений?
— Звісно, — кивнув Вадим.
— Ну то Андрій Іванович асистуватиме у свою чергу вам. Звикайте.
— Дуже вам дякую, — не приховуючи сарказму, промовив Щерба.
— Так, — розізлився Гайда. — Права була Женя, що між вами щось відбувається. Піду — робіть що хочете, хоч повбивайте одне одного. А поки я тут керую — сам призначатиму, хто з ким оперує!
Саме цієї миті телефон у кишені Вадима подав сигнал. Побачивши, хто телефонує, він притьмом вискочив за двері.
— Так, Олено Валеріївно! Слухаю вас!
— Вадиме Борисовичу, номер, який вас цікавить, знову з’явився у мережі і знаходиться у межах вашої лікарні.
Вже за п’ять хвилин, з телефоном у руці, Вадим стукав у двері помешкання Світлани. Побачивши його, вона скривилися.
Безцеремонно увійшовши, Вадим натис кнопку виклику.
— Куди ви телефонуєте? — спитала Світлана.
— Вам. Куди ж іще!
— То ви хочете, щоб ми стояли поруч і спілкувались по телефону? — здивувалася жінка.
— Саме так! — ствердно кивнув Лужний. — Тільки дочекайтеся, поки він задзвонить.
Світлана демонстративно показала йому свій телефон.
— Може, ви номер сплутали? У вас же виклик іде.
— Ні, шановна Жанно, — нервувався Вадим. — Номер набрано вірно. Напевно, у вашому другому телефоні вимкнено звук…
Несподівано на його дзвінок відповіли:
— Альо? Хто це?
Світлана саркастично засміялась, а Вадим зовсім розгубився.
— Це… Жанна?
— Жанна, — пролунала відповідь. — А хто дзвонить?
