— Я думаю, що ти мій чоловік, — м’яко відповіла вона й опустила очі вниз, собі на руки.
У нім спалахнув норов. Він ляснув рукописом по столу, знову збиваючи рівний стос врізнобіч, мнучи спідні аркуші.
— Уже час тобі второпати і прийняти гірку правду, Венді. Схоже, ти її, як то кажуть соціологи, все ще не інтерналізувала. Вона розкочується у твоїй голові, мов зграя неприкаяних більярдних куль. Тобі слід загнати їх у лузи. Тобі слід зрозуміти, що
Раптом Денні розворушився в ліжку. Все ще вві сні, він крутився і перевертався. «Так, як він це завжди робив, коли ми лаялися, — подумала печально Венді. — І ми це робимо тепер знову».
— Не розбуди його, Джеку. Прошу.
Той озирнувся на Денні, і на щоках у нього виступило трохи рум’янцю.
— Окей. Я вибачаюся. Я вибачаюся, Венді, за те, що говорив дещо психовано. Це не зовсім через тебе. Адже це я розбив радіоблок. Це тільки моя провина, і більш нічия. Радіо було важливою ланкою, що пов’язувала нас із зовнішнім світом. Хто-не-заховався-я-іду-шукати. Просимо, визволіть нас, містере Рейнджер. Нам не можна так довго гуляти.
— Не треба, — промовила вона, кладучи руку йому на плече. Він прихилився до неї головою. Іншою рукою вона скуйовдила йому волосся. — Я думаю, ти маєш право, після того як я звинуватила в тому тебе. Я буваю інколи, як моя матір. Можу ставати курвою. Але ти мусиш розуміти, що деякі речі… важко з себе зжити. Ти мусиш це розуміти.
— Ти маєш на увазі його руку? — Джекові губи стоншилися.
— Так, — сказала Венді, а тоді поспішливо: — Але це не лише через тебе. Я непокоюся, коли він іде погратися надворі. Я непокоюся тим, що наступного року він хоче собі двоколісний, нехай навіть той буде з тренувальними коліщатками. Мене непокоять його зуби, і його зір, і ця річ, яку він називає сяйвом. Я занепокоєна. Бо він маленький і, схоже, такий вразливий, і тому що… тому що щось у цьому готелі, здається, його видивляється. І якщо йому треба, воно переступить через нас, щоби його дістати. Саме тому ми мусимо вивезти його звідси, Джеку. Я це знаю! Я відчуваю це!
Рука Венді збуджено стиснулась на його плечі, але він не поворухнувся, щоби звільнитись від болю. Його рука знайшла ваговиту твердість її лівої груді і почала гладити крізь сорочку.
— Венді, — почав він, але тут же замовк. Вона чекала, поки він упорядкує слова, які збирався промовити. Добре було відчувати його міцну руку на груді, це заспокоювало. — Можливо, я зміг би доправити його вниз на снігоступах. Частину шляху він міг би пройти сам, але здебільшого я мусив би його тягти. Це означає одну, дві, а може, й три зупинки на ніч. Це означає, що треба збудувати волокушу, щоби тягнути на ній харчі і спальні речі. У нас є транзисторний радіоприймач, отже, ми могли б вибрати день, коли прогноз обіцятиме три доби гарної погоди. Але якщо синоптики помиляться… — Закінчив він делікатним, врівноваженим голосом: — Гадаю, ми можемо загинути.
Лице в неї зблідло. Взялося полиском, ставши на вигляд ледь не примарним. Він не переставав пестити її грудь, ласкаво потираючи сосок пучкою великого пальця.
Вона відгукнулася тихим зітханням — чи від його слів, чи то реагуючи на його ніжне пещення її груді, напевне він сказати б не зміг. Він трішки підвів руку і розстібнув верхній ґудзик її сорочки. Венді злегка посовала ногами. Джинси відразу здалися їй занадто тісними, це трохи дратувало й водночас подразнювало приємним чином.
— Це означало б залишити тебе тут саму, тому що твоє вміння ходити на снігоступах сміху варте. Це означало б зо три доби невідомості. Тобі такого хотілося б?
Його рука впала до другого ґудзика і розчепила його, відкривши початок її улоговини.
— Ні, — промовила Венді голосом, що став трохи в’язким. Вона поглянула на Денні. Той перестав вовтузитись і крутитися. Знову йому до рота заповз його великий палець. Отже, все було гаразд. Але Джек залишив щось поза намальованою ним картиною. Вона була занадто бляклою. Було там щось іще… що?
— Якщо ж ми сидітимемо на місці, — сказав Джек, розстібаючи на ній третій і четвертий ґудзики з тією ж умисною повільністю, — сюди напевне поткнеться якийсь рейнджер з національного парку або єгер з департаменту охорони дикої природи — просто, щоби дізнатися, як нам тут ведеться. І тоді ми йому просто скажемо, що бажаємо вниз. Він про це подбає.
Він допоміг її голим грудям вислизнути у широке V розтуленої сорочки і, нахилившись, обхопив губами стрижень соска. Той був твердим, ерегованим. Джек повільно ковзав по ньому язиком, тим способом, що, як він знав, їй подобається. Венді тихо застогнала, вигинаючи дугою спину.
— Любий? — спитала вона. Її руки своєю волею знайшли його потилицю, і тому, коли він відповів, голос його прозвучав приглушеним її тілом. — А як же той рейнджер нас забере звідси?
Він трішки підвів голову, щоби відповісти, а по тому вхопив губами другий її сосок.
— Гадаю, якщо вертоліт буде зайнятий, тоді мусить нагодитися снігохід.
