Сяйво полностью

Але в нього на очах Дік Хеллоран відвернувся, знову вставив сигарету собі в кутик рота і, звільна ступивши, пройшов крізь стіну.

Залишивши його самого.

Й от тоді-то з-за рогу вигулькнула та постать-тінь, величезна в коридорному мороку, тільки червоніючі відбитим світлом очі видимі ясно.

(«Ось ти де! От я тебе й запопав, сученя! Тепер я тебе провчу!»)

Хитаючись, жахливим човгаючим бігом постать кинулася до Денні, молоток для роуку вимахує вгору, вимахує вгору, вимахує вгору. Денні з криком штовхнувся назад і раптом він пронизав собою стіну і почав падати, перекидаючись знову і знову, вниз у діру, у кролячу нору, в країну, повну нездорових чудес.

Далеко внизу під ним був Тоні, він також падав.

(«Я не можу більше приходити, Денні… він не дозволить мені наблизитись до тебе… ніхто з них не дозволить мені наблизитися до тебе… клич Діка… клич Діка…»)

— Тоні! — закричав він.

Але Тоні пропав, а Денні раптом опинився у якійсь темній кімнаті. НЕ цілком темній. Приглушене світло сіялося звідкілясь. Це була спальня мами і тата. Він упізнав татів письмовий стіл. Але сама кімната була жахливою руїною. Він же був у цій кімнаті раніше. Мамин програвач перекинутий на підлозі. Її потрощені грамплатівки на килимі. Матрац наполовину зірваний з ліжка. Картини обдерті зі стін. Його розкладачка лежить на боку, як мертвий собака, а Лиховісний Ліловий розтоптаний на друзки фіолетового пластику.

Світло надходило з дверей ванної, напівпрочинених. Зразу за ними чиясь рука звисала безвільно, кров скрапувала з кінчиків пальців. А в дзеркалі шафки-аптечки то спалахувало, то гасло слово АРАК.

Раптом величезний годинник у якійсь скляній кулі матеріалізувався перед дзеркалом. На його циферблаті не було ні стрілок, ні цифр, тільки якась дата, написана червоним: ДРУГЕ ГРУДНЯ. А тоді, вибалушеними від жаху очима, він побачив те слово АРАК, його тьмяний відбиток у скляному куполі, тепер уже двічі відбиток. І зрозумів, що правильно воно пишеться КАРА.

Денні Торренс закричав у жахливому переляку. Дата пропала з циферблата. І сам циферблат пропав, на заміну йому з’явилася кругла чорна діра, що напухала й напухала, наче зіниця, що розширюється. Вона затулила все, і він повалився вперед, почав падати, падати, він…

…упав з фотеля.

Якусь мить він лежав на підлозі бальної зали, важко дихаючи.

АРАК.

КАРА.

АРАК.

КАРА.

(І кара — Червона Смерть — опанувала геть усе!)

(Маски геть! Маски геть!)

А під кожною блискотливою, гарною маскою і зараз небачене обличчя тієї постаті, що гналася за ним по цих темних коридорах, її червоні очі вибалушені, безтямні і вбивчі.

Ох, як же він боявся, що за обличчя може явитися світу, коли нарешті надійде час зняття масок.

(«ДІКУ!»)

закричав він що мав сили. Здалося, зараз лусне на друзки його голова від такого потужного крику.

(«!!!ОЙ ДІКУ ОЙ БУДЬ ЛАСОЧКА БУДЬ ЛАСОЧКА БУДЬ ЛАСОЧКА ПРИЇДЬ!!!)

Над ним той дзиґар, що він його був завів срібним ключиком, продовжував відлічувати секунди, й хвилини, й години.

Частина п’ята Справи життя і смерті Розділ тридцять восьмий Флорида

Третій син місіс Хеллоран, одягнений у кухарську білу робу Дік, з «Лакі Страйком»[219], припаркованим у кутику його рота, здав задом, виїжджаючи своїм відреставрованим «кадилаком» зі стоянки поза Овочевим ринком дрібногуртової торгівлі, і неспішно повів машину кругом будівлі. Контейнер з латук-салатом до цієї темної будівлі якраз заштовхував Мастертон, тепер уже співвласник усього закладу, котрий, утім, рухався тією ж патентованою свінгуючою ходою, яку він прибрав собі давно, ще до Другої світової війни.

Хеллоран натиснув кнопку, якою опускалося пасажирське вікно, і заволав:

— Ті авокадо стоять надто збіса високо, ти, скупердяго.

Озирнувшись через плече, Мастертон вишкірився достатньо широко, щоби продемонструвати трійко золотих зубів, і заволав у відповідь:

— І я знаю точно, куди ти можеш їх встромити, любий друже мій.

— Подібні зауваги я фіксую, братику.

Мастертон показав середнього пальця. Хеллоран повернув йому комплімент.

— Огірочки собі вибрав, авжеж? — спитав Мастертон.

— Вибрав.

— Приїзди завтра раненько вранці, дам тобі трохи найкращої молодої картоплі, яку ти лишень коли був бачив.

— Хлопця пришлю, — сказав Хеллоран. — А ти сьо’дні ввечері прийдеш?

— Сік ти виставляєш, братухо?

— Окей, добекалися.

— То я буду. Ти теє, не топи тачкою на повну, як їхатимеш додому, чуєш мене? Кажен коп між тут і Сейнт-Пітом знає тебе на ім’я.

— Усе ти про все й усіх знаєш, еге ж? — перепитав Хеллоран, шкірячись.

— Я знаю більш, аніж ти коли-небудь вивчиш, чоловіче.

— Лишень послухати цього язикатого нігера. Людоньки, ви чуєте?