— Ану, мотай геть відси, поки не закидав тебе цим-во салатом.
— Нумо, кидай, на халяву я заберу будь-що.
Мастертон замахнувся качаном, ніби кидає. Хеллоран пригнувся, підняв вікно й поїхав далі. Почувався він чудово. Протягом останньої приблизно півгодини він відчував запах помаранчів, але не вважав це дивним. Останні півгодини він перебував на фруктово-овочевому ринку.
Було перше грудня, о пів на п’яту дня за Східним стандартним часом[220], Стара Баба Зима міцно всілася своїм примороженим гузном на більшості території країни, але тут, на півдні, чоловіки ходили в розхристаних сорочках с короткими рукавами, а жінки в легких літніх сукнях і шортах. На вершечку фасаду Першого Флоридського банку термометр в обрамленні величезних грейпфрутів раз у раз спалахував цифрою сімдесят дев’ять[221]. Дякувати Богу за Флориду, подумав Хеллоран, за москітів і все інше.
Ззаду в його лімузині їхали дві дюжини авокадо, ящик огірків, так само помаранчів, так само грейпфрутів. Три магазинні мішечки бермудської цибулі, найсолодшого овочу з усіх будь-коли створених люблячим Богом, трохи доволі гарного цукрового горошку, який буде подано з головною стравою і який у дев’яти випадках з десяти повернеться нез’їденим, та єдиний блакитний гарбуз Хаббарда, цей суто для персонального споживання[222].
Хеллоран зупинився на правій смузі перед світлофором на Вермонт-стрит, а коли висвітилася зелена стрілка, він повернув на штатне шосе номер двісті дев’ятнадцять, розігнався до сорока й витримував цю швидкість, поки місто не почало розсмоктуватися на безладні болітця приміських автозаправок, «Бургер Кінгів» та «Макдоналдсів». Сьогоднішня закупка була невеличкою, він міг послати по неї й Бедекера, але Бедекеру не терпілося використати свій шанс вирушити на закупівлю м’яса, а крім того, Хеллоран ніколи не втрачав власного шансу, якщо мав можливість ним скористатися, поперебріхуватися з Френком Мастертоном. Мастертон може з’явитися сьогодні ввечері, щоби випити під телевізор Хеллоранового «Бушмілза», а може й не з’явитися[223]. Хоч так, хоч інак — усе гаразд. Але зустрічі з ним дещо значать. Кожний раз тепер мав значення, бо вони вже немолоді. Здається, протягом останніх кількох днів він багато думав про це. Не такий ти вже молодий, коли підібрався до шістдесятирічного віку (чи — якщо сказати правду, заощадивши на брехні, — перейшов за нього), отже, мусиш починати думати про відхід. Відійти можеш будь-якої хвилини. І саме ця думка цього тижня крутилася йому в голові, не обтяжуючи, а просто як факт. Смерть є частиною життя. Мусиш постійно залишатися налаштованим на цю хвилю, якщо вважаєш себе цілісною особистістю. Але якщо факт власної смерті й важко зрозуміти, то принаймні його неможливо не сприйняти.
Чому це крутилося йому в голові, сказати він не міг, але іншою причиною для виконання цього маленького закупу самотужки було те, що він міг піднятися сходами в маленький офіс понад Френковим гриль-баром. Тепер його займав юрист (дантист, який його займав минулого року, очевидно, збанкрутував), молодий чорний парубок на ім’я Макайвер. Увійшовши туди, Хеллоран сказав містерові Макайверу, що бажає скласти заповіт, і спитав, чи може містер Макайвер йому в цьому допомогти. «Ну, — запитав Макайвер, — як скоро вам потрібен цей документ?» — «На вчора, — відповів Хеллоран і, закинувши назад голову, розреготався. «Чи маєте ви на думці щось складне?» — поставив Макайвер своє наступне запитання. Хеллоран не мав. У нього був «кадилак» і банківський рахунок — близько дев’яти тисяч доларів — мізерний рахунок до запитання та шафа з одягом. Він хотів, щоб усе це відійшло його сестрі. «А якщо ваша сестра преставиться раніше за вас?» — запитав Макайвер. «Про що тут думати, — відповів Хеллоран. — Якщо так трапиться, напишу новий заповіт».
Потрібний документ було складено і підписано протягом менш ніж трьох годин — швидка робота як для правника, — і той тепер лежав у Хеллорана в нагрудній кишені, вкладений до цупкого синього конверта з написом на ньому ЗАПОВІТ староанглійськими готичними літерами.
Дік не міг би сказати, чому вибрав саме цей теплий, сонячний день, коли він почувався так гарно, для того щоби зробити те, що відкладав роками, але імпульс надійшов, і він не сказав «ні». Він звик дослухатися до своїх передчуттів.
Він уже доволі далеко від’їхав від міста. Розігнавши свій лімузин до нелегальних шістдесяти миль, він дозволив йому мчати по лівій смузі, що усмоктувала в себе більшість транспорту, який рухався на Сейнт-Пітерсберг. З досвіду він знав, що ця машина сунутиме солідно, як залізна праска, і на дев’яноста милях, ба навіть на ста двадцяти, вона не набагато полегшає. Але його гонщицькі дні давно минулися. Думка про те, щоби на якомусь прямому відтинку дороги розігнати лімузин до ста двадцяти миль на годину, лише злякала його. Він старішав.
