Сяйво полностью

Важко було сказати, звідки така впевненість, але він здогадувався, що це не вельми відрізняється від тих осягнень, які час від часу має Денні… яке коріння, таке й насіння. Хіба не так у народі кажуть?

Хоча й дуже близьке до осягнення через звуки чи образи, це осягнення було відокремлене від звичайних способів сприйняття найтоншими перцептивними завісами. Це було так, ніби поза цим, за якусь дрібку дюймів, зараз є й інший «Оверлук», він відокремлений від реального світу (якщо взагалі існує така річ, як «реальний світ», подумав Джек), але поступово набуває з ним рівноваги. На згадку спали 3-D фільми, які він бачив у дитинстві. Якщо було дивишся на екран без спеціальних окулярів, бачиш подвійне зображення — подібне відчуття було в нього зараз. Але якщо одягнеш окуляри, все стає зрозумілим.

Усі епохи готелю тепер зійшлися разом, усі, окрім сьогочасної — Епохи Торренса. Але й ця дуже скоро приєднається до решти. І це буде добре. Дуже добре.

Він мало не в вуха чув оте зарозуміле тень! тень! посрібленого дзвоника на реєстраційній стійці, що скликав носіїв до фойє, у той час як чоловіки в модних в тисяча дев’ятсот двадцятих роках фланелевих костюмах селилися, а чоловіки в модних в сорокові роки двобортних костюмах у дрібну смужечку виселялися. Там мусять бути і три черниці, що сидітимуть перед каміном, чекаючи, поки черга на виписку зменшиться, а за ними стоятимуть акуратно одягнені, з діамантовими булавками в своїх узорчатих біло-блакитних краватках Чарлз Ґрондін і Віто Джінеллі, обговорюючи прибутки і втрати, життя і смерть. Позаду готелю десятки пікапів тулилися у вантажних під’їздах, деякі з них накладаючись на інші, наче через невдалу фотоекспозицію. У бальній залі східного крила одночасно, у межах часових сантиметрів одна від одної, провадилися різноманітні бізнес-зустрічі. Тривав бал-маскарад. Йшли приватні вечірки, святкувались весілля, дні народження та ювілеї. Люди обговорювали Невілла Чемберлена й австрійського ерцгерцога[260]. Музика. Сміх. Сп’яніння. Істерія. Трохи кохання, не саме там, але постійний плин ледь прихованої чуттєвості. І він майже чув їх усіх одночасно, як вони шугають готелем, утворюючи елегантну какофонію. В обідній залі, де він стояв, просто за його спиною подавалися одночасно всі сніданки, обіди й вечері за останні сімдесят років. Він майже… ні, геть це «майже». Він дійсно чує їх, поки що стиха, але ясно — як чується звіддаля багатьох миль гуркіт грому в спекотний літній день. Він чує їх усіх, цих прекрасних незнайомців. Від усвідомлює їх присутність так, як, певне, від самого початку вони усвідомлювали присутність його самого.

Усі номери «Оверлука» зайняті цього ранку.

Готель переповнений.

А поза «кажанячими крилами» плине неголосне мурмотіння балачок, кружляючи, як лінивий сигаретний дим. Що вишуканіше, то інтимніше. Низький горловий жіночий сміх того роду, що ніби вібрує в тім чарівнім колі, що окреслює нутро й геніталії. Звуки касового апарата, його віконце м’яко світиться в цьому теплому напівмороці, він, подзвонюючи, відбиває ціни «джину-рікі», «мангеттену», «пікіруючого бомбардувальника», тернового джину з лимоном і шипучкою, «зомбі». Джукбокс дзюрчить своїми пияцькими мелодіями, одна вчасно перекриває іншу.

Штовхнувши нарозтвір «кажанячі крила», він ступає крізь них.

— Привіт, хлопці, — промовляє неголосно Джек Торренс. — Я був відсутній, але тепер повернувся.

— Доброго вечора, містере Торренс, — привітався Ллойд, щиро зрадівши. — Приємно вас бачити.

— Приємно знов повертатися, — поважно відповів Джек і закинув ногу на стілець між чоловіком у франтуватому синьому костюмі та жінкою в чорній сукні, задивленою сонливими очима в глибини «сінгапурського слінга».

— Що для вас зробити, містере Торренс?

— Мартіні, — проказав Джек з великим задоволенням. Він дивився на полиці поза шинквасом, заповнені рядами тьмяно виблискуючих, закоркованих срібними сифонами пляшок. «Джим Бім». «Дикий індик». «Ґілбіз». «Шерродз прайвіт лейбл». «Торо». «Сігрем»[261]. От і знову вдома.

— Одного великого «марсіянина», на твою ласку, — сказав він. — Вони вже приземлилися десь у світі, Ллойде. — Він дістав гаманець і акуратно виклав на шинквас двадцятку.

Поки Ллойд робив напій, Джек озирнувся через плече. Зайнята кожна кабінка. Дехто з гостей були одягнені маскарадно… он жінка в прозорих гаремних шальварах і виблискуючому стразами ліфі, он чоловік з лисячою головою, що лукаво стирчить над його вечірнім костюмом, інший чоловік у сріблястому собачому костюмі на вселюдну втіху лоскоче ніс жінці в саронгу помпоном, яким закінчується його довгий хвіст.

— Для вас безкоштовно, містере Торренс, — сказав Ллойд, ставлячи чарку на Джекову двадцятку. — Ваші гроші тут не годяться. Розпорядження нашого менеджера.

— Менеджера?

Непевне збентеження охопило його; проте він підняв і сколихнув чарку з мартіні, дивлячись, як звільна підскочила оливка на дні, в прохолодній глибині напою.