Сяйво полностью

Закінчилася чергова мелодія. Збризнули оплески, і оркестр майже без паузи ринувся в «Настрій індиго»[267].

Джек поглянув поверх її оголеного плеча і побачив Дервента, той стояв біля стола з напоями і закусками. З ним була та дівчина в саронгу. Вздовж білої галявини скатертини, якою було накрито стіл, шикувалися у відерцях з льодом пляшки шампанського, і Дервент тримав у руці одну з таких пінливих пляшок. Тісним вузлом там стояли й сміялись якісь люди. Перед Дервентом і дівчиною в саронгу гротескно скакав на чотирьох Роджер, його хвіст безвільно волочився позаду нього. Він гавкав.

— Голос, хлопче, голос! — гукнув Гаррі Дервент.

— Ррргав! Ррргав! — відгукнувся Роджер. Усі заплескали в долоні, дехто з чоловіків засвистів.

— А тепер служи. Служи, песику!

Роджер важкувато спромігся сісти навпочіпки. Морда його маски застигла в довічному оскалі. В отворах для очей з навіженою, пітнявою веселістю крутилися його очі. Він простягнув руки, опустивши передні кінчики лап.

— Ррргав! Ррргав!

Дервент перекинув пляшку з шампанським, і воно пінистою Ніагарою ринуло на обернену вгору маску. Роджер видавав дикі звуки, наче хлебче, і всі знову зааплодували. Дехто з жінок аж верещав від сміху.

— Ну, хіба Гаррі не дотепник? — спитала у Джека партнерка, знову притискаючись до нього. — Усі так кажуть. Він двоствольний, знаєш. Бідний Роджер лиш педик. Одного разу він поїхав з Гаррі на вікенд до Куби… о, це було місяці тому. Тепер він переслідує Гаррі всюди, помахуючи позаду нього своїм маленьким хвостиком.

Вона загиготіла. Полохливий запах лілій війнув угору.

— Але ж, звісно, Гаррі ніколи не повертається по другу порцію… не в своїй гомосексуальній натурі, принаймні… а Роджер, той просто скаженіє. Гаррі йому сказав, що якщо він з’явиться на бал-маскарад у костюмі цуцика, гарнюнього маленького щеняти, він, можливо, передумає, і Роджер такий дурненький, що він…

Композиція закінчилася. Знову залунали оплески. Оркестранти вервечкою вирушили на перерву.

— Вибач мені, солоденький мій, — мовила вона. — Там дехто, з ким я просто мушу… Дарло! Дарло, дівчинко моя дорога, де ти весь цей час була?

Вона пробиралася крізь натовп, огинаючи гостей, що пили-їли, а він безглуздо тупився їй услід, загадуючись, яким чином насамперед трапилося, що вони почали танцювати разом. Він зовсім не пам’ятав. Усі епізоди відбувалися ніби без усякого зв’язку. Спершу тут, потім там, потім повсюди[268]. Голова в нього йшла обертом. Він чув запах лілій і ялівцевих ягід[269]. Дервент біля буфетного стола тепер тримав на пащею Роджера маленький трикутний сендвіч, підбурюючи його, на звесеління усім глядачам, зробити сальто-мортале. Собача маска задрана вгору. Сріблясті боки собачого костюма здіймаються і здуваються, наче ковальський міх. Раптом, підіткнувши донизу голову, Роджер підстрибнув, спробувавши перекинутися в повітрі. Підскок вийшов у нього занадто низьким і безсильним; він незграбно приземлився на спину, бадьоро торохнувшись головою об мозаїчну підлогу. Глухий стогін зринув з-під його собачої маски.

Дервент зааплодував, і решта за ним.

— Нумо, спробуй знову, цуцику! Спробуй знову!

Глядачі підхопили ці слова — спробуй знову, спробуй знову! — і Джек відхитнувся в інший бік, почуваючись ніби хворим.

Він мало не впав, наткнувшись на столик-візок з напоями, який котив якийсь низьколобий чоловік у короткій білій тужурці. Нога вдарила хромовану нижню поличку візка; на верхній мелодійно задзеленчали пляшки і сифони.

— Перепрошую, — хрипко промовив Джек. Раптом він відчув замкненість, клаустрофобію; йому захотілося вибратися звідси. Йому захотілося, щоб «Оверлук» повернувся до того стану, в якому був… став вільним від цих непроханих гостей. Його місце, як справжнього відкривача цього шляху, не було вшановано; він був усього лиш одним із тисячі аплодуючих статистів, цуциком, що перекидається і служить за командою.

— Усе гаразд, — промовив чоловік у білій службовій тужурці. Така ввічлива, чітка англійська вимова від чоловіка з лицем головоріза звучала сюрреалістично. — Бажаєте чогось випити?

— Мартіні.

З-позаду Джека докотився черговий вал реготу; Роджер вив під мелодію «Дому між гір»[270]. Хтось добирав акомпанемент на кабінетному роялі «Стейнвей», що стояв у кутку[271].

— Ось, будь ласка.

Морозно холодна склянка опинилася в нього в руці. Джек із вдячністю випив, відчуваючи як джин руйнує вщент перші зазіхання тверезості.

— Усе гаразд, сер?

— Чудово.

— Дякую вам, сер.

Візок покотився знову.

Зненацька Джек простягнув руку і торкнувся плеча цього чоловіка.

— Так, сер?

— Вибачаюся, але… як ваше ім’я?

Той не виказав жодного здивування.

— Ґрейді, сер. Делберт Ґрейді.

— Але ж ви… я маю на увазі, що…

Стюард-бармен дивився на нього так само ввічливо. Джек спробував знову, хоча язик в нього плутався від джину й нереальності; кожне слово вчувалося великим, мов кубик льоду.

— Чи це не ви були тут доглядачем? Коли ви… коли… — але закінчити він не спромігся. Він не міг того вимовити.

— Що ви, ні, сер. Мені так не здається.

— Але ваша дружина… ваші дочки…