Цей кухар зовсім не відповідав уявленню Венді про типового очільника кухні курортного готелю. Перш за все, таку важливу особу титулують
Хеллоран таки мав темні очі, але то і все. Це був високий чорношкірий чоловік з помірною гривою волосся в стилі «афро», яке вже починало братися білим інеєм. У нього був м’який південний акцент, і ще він багато сміявся, демонструючи зуби надто білі й рівні, щоби бути чимсь іншим за вінтажні вставні щелепи «Сірз і Роубак» зразка тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року[70]. В її батька теж такі були — верхня і нижня, — він називав їх Роубакерсами, час від часу їх кумедно перед нею випинаючи за столом під час вечері… і завжди, як зараз пригадалося Венді, робив це, коли матір виходила з кухні по щось або до телефону.
Денні витріщився вгору на цього чорношкірого велетня в костюмі з тонкої синьої шерсті «сардж», а потім посміхнувся, коли Хеллоран легко його підхопив і, посадовивши собі на згин ліктя, сказав:
— Ти ж не залишаєшся тут, на горі, на всю зиму.
— Авжеж, залишаюся, — заперечив Денні з сором’язливою усмішкою.
— Та нє, ти рушиш на південь до Сейнт-Піта[71] разом зі мною і навчатимешся куховарити, і гулятимеш по пляжу збіса кожного вечора, роздивляючись на крабів. Правильно?
Денні захоплено захихотів і похитав головою, мовляв, ні. Хеллоран опустив його долі.
— Якщо збираєшся передумати, — сказав Хеллоран серйозно, нахилившись до нього, — то краще роби це швидше. Не мине й тридцяти хвилин, як я сидітиму у своїй машині. Після того мине ще дві з половиню години, і я сидітиму біля тридцять другого виходу терміналу Б, у Стейпелтонському міжнародному аеропорті, що в місті, яке стоїть на висоті одна миля від рівня моря, у штаті Колорадо. Через три години після
— Так, сер, — відповів Денні, посміхаючись.
Хеллоран знов обернувся до Джека з Венді:
— Схоже, гідний хлопак росте.
— Нам теж так здається, — сказав Джек, подаючи руку. Хеллоран її потиснув. — Мене звуть Джек Торренс. Це моя дружина, Вінніфред. З Денні ви вже познайомилися.
— І це було вельми приємно. Мем, а ви Вінні чи Фредді?
— Я Венді, — відповіла вона, посміхаючись.
— Гаразд. Це краще, ніж ті два імені, я так гадаю. Нам сюди. Містер Уллман хоче, щоби ви тут усе оглянули, отже, оглядини ви й отримаєте. — Він похитав головою, стиха промурмотівши: — А як же радісно мені буде побачити
Хеллоран розпочав для них екскурсію з обходин найграндіознішої кухні з усіх, які лишень Венді бачила в своєму житті. Кухня іскрилася чистотою. Кожна поверхня в ній була вилощена до високого ґлянсу. Вона була більш ніж просто великою; вона лякала своїми розмірами. Венді йшла поруч з Хеллораном, у той час як Джек, почуваючись абсолютно не в своїй тарілці, плентався з Денні трохи позаду. Біля мийки на чотири раковини тягнулася довга дошка, де висіли різальні інструменти: від різноманітних ножиків до дворучних різницьких сокир. Дошка для нарізання хліба там була завбільшки, як кухонний стіл у їхній Боулдерській квартирі. Від підлоги до стелі, займаючи всю стіну, висіла виняткова колекція каструль і сковорід з іржостійкої сталі.
— Гадаю, мені варто буде залишати за собою слід з хлібних крихт кожного разу, як я сюди заходитиму, — промовила Венді.
— Не дозволяйте їй себе гнітити, — відгукнувся Хеллоран. — Вона велика, але все одно це лише кухня. До більшості з цього знаряддя у вас ніколи навіть не виникне потреби торкатися. Підтримуйте тут чистоту — це все, чого я прошу. А ось та плита, якою я на вашому місці користувався б. Їх тут загалом три, але ця найменша.
— Усе на газу, — сказав Хеллоран. — Венді, ви до цього готували на газу?
— Так.
— Люблю газ, — промовив він, вмикаючи одну з конфорок. Та бухнула блакитним полум’ям, і він делікатним рухом стишив його до слабенького світіння. — Мені подобається бачити вогонь, на якому я готую. Ви бачите, де розташовані всі вмикачі верхніх конфорок?
— Так.
