— Ну, тоді об’їдатиметеся ним тут, аж поки маргарин вам не видасться ласощами, — сказав Хеллоран і розсміявся. — Он там, у тому рундуку ваш хліб — тридцять хлібин білого, двадцять чорного. Ми, щоб ви так знали, намагаємося підтримувати расовий баланс в «Оверлуку». Звісно, я розумію, що піісяти хлібин вам не вистачить на весь час, але тут повно інгредієнтів, і свіже краще за заморожене в будь-який день тижня. Отут маєте вашу рибу. Їжа для мозку, правильно, доку?
— Це правда, мамо?
— Якщо містер Хеллоран так каже, любий, — посміхнулася вона.
Денні наморщив носа:
— Мені не подобається риба.
— Геть-чисто хибна думка, — сказав Хеллоран. — Ти просто ніколи не куштував риби, якій би подобався
— Ой, так, мені подобається тунець.
— …і п’ять фунтів найсолодшої солеї[75], яка бодай колись плавала в морі. Хлопчику мій, коли настане весна, ти будеш дякувати старому… — Він клацнув пальцями так, ніби щось забув. — Ану, як мене звуть? Здається, в мене це вилетіло з голови.
— Містер Хеллоран, — регочучи, оголосив Денні. — А для друзів — Дік.
— Авжеж, правильно! А оскільки ми друзі, то я тобі Дік.
Прямуючи вслід за Хеллораном до дальнього кутка, Джек з Венді обмінювалися здивованими поглядами, обоє намагалися пригадати, чи той називав їм своє ім’я.
— А отут я поклав дещо особливе, — сказав Хеллоран. — Сподіваюся, друзяки, вам сподобається…
— Ох, справді, не обов’язково було, — розчулено вигукнула Венді. Там лежала обплетена широкою пурпуровою стрічкою, з зав’язаним згори бантиком, двадцятифунтова індичка.
— Ви мусите приготувати собі індичку на День Подяки, — поважно промовив Хеллоран. — Здається, тут є й каплун до Різдвяної вечері. Поза всяким сумнівом, ви на нього натрапите. А тепер ходімо вже звідси, поки ми всі не підхопили собі пі-невмонії. Правильно, доку?
— Правильно!
Чудеса продовжилися і в холодній коморі. Десь із сотня ящиків сухого молока (Хеллоран без жартів порадив їй купувати для малого свіже молоко в Сайдвіндері, допоки зберігатиметься така можливість), п’ять дванадцятифунтових мішків цукру, галоновий слоїк чорної меляси, крупи, у скляних слоїках рис, макарони, спагеті; ряди бляшанок з фруктами й фруктовими салатами; близько бушеля свіжих яблук, які всю комору пропахтили ароматом осені; сушені родзинки, сливи й абрикоси («Оправляйся регулярно, якщо хочеш буть щасливим», — проголосив Хеллоран і вибухнув розкотистим реготом до стелі комори, де на залізному ланцюгу повис єдиний старомодний світильник у формі кулі); глибокий рундук, повний картоплі; і менші запаси помідорів, цибулі, ріпи, гарбузів і капусти.
— Слово честі… — мовила Венді, коли вони звідти вийшли. Після тридцятидоларового тижневого бюджету на бакалію, побачена нею кількість усіх тих свіжих харчів так її приголомшила, що вона не була в змозі доказати, чого саме стосується те її слово.
— Я вже троха запізнююся, — сказав, поглянувши собі на годинника, Хеллоран, — тому пропоную вам самим пройтися по шафах і холодильниках, коли ви вже влаштуєтеся. Там сири, консервоване молоко, солодке згущене молоко, дріжджі, харчова сода, повний мішок отих-там пиріжків «Застільні теревені»[76], кілька кетягів бананів, яким, проте, далеко ще до дозрівання…
— Стоп, — вигукнула вона, здіймаючи руку і сміючись. — Мені всього цього ніколи не запам’ятати. І я обіцяю залишити тут усе в чистоті.
— Це все, чого мені треба. — Він обернувся до Джека. — А містер Уллман просвітив вас щодо пацюків на його горищі?
Джек вишкірився:
— Він казав, що, ймовірно, декілька їх є на мансардному поверсі, а містер Ватсон сказав, що, ймовірно, вони є й у підвалі. Там, унизу, не менше двох тонн паперів, але я не помітив жодного поточеного, як то вони їх гризуть, будуючи собі гнізда.
— Цей Ватсон, — з лукавою прикрістю похитав головою Хеллоран. — Ну хіба він не найбільший лихослов, Джеку, з усіх, з якими вам будь-коли доводилося стикатися?
— Він ще той персонаж, — погодився Джек. Його батько був найбільшим лихословом з усіх, з якими йому будь-коли доводилося стикатися.
— Історія доволі печальна, — продовжував Хеллоран, ведучи їх назад до широких хитних дверей, що прочинялися в обідню залу «Оверлук». — Їхня родина мала гроші, колись дуже давно. Це Ватсонів дід чи прадід — не пам’ятаю, хто саме, — побудував цей заклад.
— Мені розповідали, — сказав Джек.
— Що ж трапилося? — спитала Венді.
— Ну, вони не змогли налагодити справу, — сказав Хеллоран. — Ватсон розповідатиме вам цю історію цілком… двічі на день, якщо ви йому дозволите. У старого був бзик щодо цього готелю. Гадаю, він дозволив йому зруйнувати себе морально. Він мав двох синів, і один з них загинув у якійсь пригоді, коли їхав верхи конем саме на цьому місці, тоді готель ще тільки будувався. Це трапилося тисяча дев’ятсот восьмого чи дев’ятого року. Дружина старого померла від грипу, і тоді залишилися тільки він та його молодший син. Завершилося все тим, що їх взяли доглядачами того самого готелю, який збудував старий.
