Сяйво полностью

Вона легенько постукала в зачинені двері ванної кімнати.

— З тобою все гаразд, доку? Ти там не заснув?

Без відповіді.

— Денні?

Без відповіді. Вона спробувала двері. Вони були замкнені.

— Денні?

Вона вже почала непокоїтися. Тривожила відсутність будь-яких звуків, окрім рівномірного шуму текучої води.

— Денні? Відчини двері, любий.

Без відповіді.

— Денні!

— Заради Бога, Венді, невже ти збираєшся цілу ніч гатити в ті двері?

— Денні замкнувся у ванній і не відповідає мені!

Джек обійшов кругом столу, вигляд мав роздратований. Він стукнув у двері раз, сильно.

— Відкривай, Денні. Досить гратися.

Без відповіді.

Джек постукав сильніше.

— Припини дуркувати, доку. Спати, значить час спати. Якщо зараз же не відчиниш, нашльопаю.

«Він ледь стримує свій норов», — подумала вона і ще дужче злякалася. Навіть сердячись, він жодного разу не торкнувся Денні після того вечора два роки тому, але цієї миті голос у нього прозвучав достатньо сердито, щоби дійшло до такого.

— Денні, любий… — почала вона.

Без відповіді. Тільки шум води.

— Денні, якщо ти змусиш мене виламати цей замок, я тобі гарантую, що цю ніч спати тобі доведеться на животі, — пригрозив Джек.

Нічого.

— Ламай, — сказала вона, і раптом їй стало важко говорити. — Швидше.

Він задер ногу і сильно вгатив ступнею в двері, правіше ручки. Замок там був кволий; він піддався тієї ж миті, і двері розчахнулися, вдарившись об кахляну стіну ванної й відскочивши півшляху назад.

— Денні! — не своїм голосом закричала вона.

Відкрита на повну потужність вода бігла в раковину. Поряд з нею тюбик «Креста» з відкрученим ковпачком[104]. Поодаль, на краю ванни сидів Денні з безвільно затиснутою в лівому кулачку зубною щіткою, з губами, вкритими тонким шаром пастової піни. Він, немов у трансі, вдивлявся у дзеркало на дверцятах аптечної шафки, яка висіла над умивальником. На його обличчі застиг вираз отупілого жаху, і спершу вона подумала, що в нього якийсь епілептичний припадок, що він проковтнув язик.

— Денні!

Денні не відповів. З його горла виходили утробні звуки.

Потім її штурхонуло вбік з такою силою, що вона врізалася у вішак для рушників, і перед хлопчиком укляк на колінах Джек.

— Денні, — покликав він. — Денні, Денні! — клацнув він пальцями перед порожніми очима сина.

— А-аякже, — промовив Денні. — Турнірна гра. Удар. Нррр…

— Денні…

— Роук! — вимовив Денні раптом глибоким, майже чоловічим голосом. — Роук. Удар. Молоток для роуку… має дві головки. Гаааааа…

— Ох, Джеку, Боже мій, що з ним трапилося?

Джек ухопив хлопчика під лікті й сильно струсонув. Голова Денні безвільно відкотилася назад, а потім сіпнулася вперед, наче повітряна кулька на патичку.

— Роук. Удар. Арак.

Джек знову його струсонув, і очі Денні раптом прояснішали. Зубна щітка вислизнула в нього з руки, з тихеньким «клац» упавши на підлогу.

— Що? — спитав він, роззираючись довкола. Він побачив перед собою батька на колінах і Венді, яка стояла під стіною. — Що? — знову перепитав Денні зі зростаючою тривогою. — Щ-щ-що т-т-трап-п-п…

— Не заїкайся! — раптом заволав просто йому в обличчя Джек. Нажаханий Денні скрикнув, тільце його напружилося, намагаючись вирватися від батька, а потім він вдарився в сльози. Джек, шокований, притягнув його до себе. — Ох, любий, пробач мені. Пробач мені, доку. Прошу. Не плач. Я вибачаюся. Усе гаразд.

Вода безперестанно текла в умивальник, і Венді відчула, ніби вона раптом вступила в якийсь тоскний кошмар, де час потік назад, назад до того часу, коли її п’яний чоловік зламав її синові руку, а потім скиглив над ним майже цими ж самими словами.

Ох, любий, пробач мені. Пробач мені, доку. Прошу. Так жаль.

Вона підскочила до них, якось вихопила Денні з обіймів Джека (помітивши на його обличчі вираз сердитого докору, але лише занотувала його подумки для пізнішого обмірковування) і підняла сина на руки. Вона понесла його до маленької спальні, Денні вчепився руками за її шию, Джек плентався позаду них.

Вона сіла на ліжко Денні й колихала сина туди-сюди, заспокоюючи його безсенсовими словами, повторюючи їх знову і знову. Вона поглянула вгору, на Джека, і тепер у його очах була тільки занепокоєність. Він запитально звів вгору брови. Вона легенько похитала головою.

— Денні, — зашепотіла вона. — Денні, Денні, Денні, ’се гаразд, доку, ’се добре.

Врешті-решт Денні затих, лише слабенько тремтячи в її обіймах. Проте заговорив він найперше до Джека, який сидів тепер поряд з ними на ліжку, і вона відчула слабенький укол того давнього болю

(спершу до нього, і завше так було, що він найперше)

ревнощів. Джек на нього кричав, вона його втішила, та все одно саме до батька заговорив Денні:

— Я вибачаюся, якщо зробив щось погане.

— Нема за що вибачатися, доку, — скуйовдив йому волосся Джек. — Що там збіса таке трапилося?

Денні повільно, задивовано похитав головою:

— Я… я не знаю. Чому ти закричав, щоби я перестав заїкатися, тату? Я не заїкаюся.