Сяйво полностью

У жеврінні нічника їхні фігури вбачалися просто темними силуетами. Венді, в самих лише трусиках, підійшла до його ліжка і знову вкрила сина; він був скинув із себе ковдру. Джек стояв у дверях, дивлячись, як вона торкається його лоба внутрішнім боком свого зап’ястка.

— Є гарячка?

— Ні, — вона поцілувала сина в щоку.

— Слава Богу, ти записалася до лікаря, — сказав він, коли вона знову підійшла до дверей. — Гадаєш, цей парубок знає свою справу?

— Касирка його хвалила, казала, що дуже добрий. Це все, що я знаю.

— Якщо з’ясується, що з ним щось негаразд, я хочу відправити тебе з ним до твоєї матері, Венді.

— Ні.

— Розумію, — сказав Джек, обіймаючи її рукою, — що ти відчуваєш.

— Ти зовсім не розумієш, що я відчуваю до неї.

— Венді, нема іншого місця, куди я міг би вас відправити. Ти це знаєш.

— Якби ти приїхав…

— Без цієї роботи нам погибель, — відповів він просто. — Ти сама це розумієш.

Її силует повільно кивнув. Вона це розуміла.

— Коли я мав співбесіду з Уллманом, то гадав, що він просто верзе казна-що, аби лиш плескати язиком. Тепер я вже не так цього певен. Може, мені й насправді не варто було за це братися разом з вами обома. Сорок миль від глушини.

— Я кохаю тебе, — сказала вона. — А Денні тебе любить ще дужче, якщо таке взагалі можливе. Йому б це краяло серце, Джеку. І так воно й буде, якщо ти відішлеш нас геть.

— Не треба про це такими словами.

— Якщо лікар скаже, що там щось зле, я пошукаю собі роботу в Сайдвіндері, — сказала вона. — Якщо не знайду в Сайдвіндері, ми з Денні поїдемо до Боулдера. Додому до матері я не можу їхати, Джеку. Не на тих умовах. Не питай мене. Я… я просто не можу.

— Схоже, що я второпав. Піддай духу. Можливо, там нічого нема.

— Можливо.

— Візит призначено на другу?

— Так.

— Давай залишимо двері спальні прочиненими, Венді.

— Я так і хотіла. Але гадаю, він тепер уже спатиме до ранку.

Але він не спав.

Гах… Гах… гахгахГАХГАХ…

Він тікав від цього нищівного, лункого гахкання кривулястими, заплутаними коридорами, його босі ступні шурхотіли по високому ворсу синьо-чорних джунглів. Кожного разу, як він чув удар роукового молотка в стіну десь позаду нього, йому хотілося вголос закричати. Але він не мусив. Він не мусив. Крик його викриє, а тоді

(тоді АРАК)

(«Виходь сюди і отримай свою кару, ти, курв’ячий плаксію!»)

Ой, він чує, що хазяїн цього голосу наближається, йде по нього, женеться, мов той тигр у синьо-чорних джунглях. Людожер.

(«Виходь сюди, ти, малий сучий потрух!»)

Якби ж то він зумів дістатися сходів донизу, якби йому вдалося вибратися з цього третього поверху, з ним усе могло би бути гаразд. Бодай ліфтом. Якби він зумів пригадати забуте. Але було темно, і в своєму переляку він зовсім втратив напрямок. Він завернув в один коридор, потім в інший, серце пекучим шматком криги підстрибувало йому просто до рота, жахаючись, що кожний наступний поворот у цих коридорах може привести його лицем до лиця з тим тигром у людській подобі.

Те гахкання лунало вже зразу позаду нього, і ті жахливі хриплі волання.

Той посвист молотка, який краяв повітря,

(роук… удар… роук… удар… АРАК)

перед тим як вгатити у стіну. Тихе шурхотіння ніг по цьому джунглевому килиму. Паніка прискала йому в роті гірким соком.

(Ти згадаєш про те, що буде забуте… та чи зуміє він? Та що ж воно?)

Він вирвався з-за чергового повороту і з повзучим, всеохопним жахом побачив, що опинився в глухому куті. З трьох боків на нього супилися замкнені двері. Західне крило. Він потрапив у західне крило, а знадвору чулося виття й скиглення бурі, темна глотка якої немов давилася власним снігом.

Він притулився спиною до стіни, тепер уже ридаючи від жаху, серце його калаталося, як у кролика, що спіймався в тенета. Коли його спина торкнулася світло-блакитних шовковистих шпалер з тисненим візерунком з хвилястих ліній, ноги його зрадили і він повалився на килим, розкинувши руки серед джунглів з ліан і в’юнких лоз, ротом йому зі свистом входило й виходило повітря.

Гучніше. Гучніше.

Там, у коридорі, тигр, і тепер той тигр уже просто за рогом, він так само роздратовано, пронизливо волає у своїй божевільній люті, гатить роуковий молоток, бо цей тигр ходить на двох ногах і він…

Він прокинувся, раптом захлинувшись власним вдихом, сидячи прямо в ліжку, очі широко розплющені, втуплені в пітьму, з руками, схрещеними перед обличчям.

Щось у нього на долоні. Повзе.

Оси. Їх троє.

І тут вони його вжалили, як здалося, вони уп’ялися всі одночасно, і тоді всі видіння розсипалися й ринули на нього темною лавою і він почав верещати ув темряву, а оси, вчепившись у його ліву долоню, жалили ще і ще.

Спалахнуло світло, і там стояв тато, в трусах, з палаючими очима. Поза ним мама, сонна і перелякана.

— Приберіть їх з мене! — верещав Денні.

— Ох ти ж, Боже мій, — мовив Джек. Він уздрів.

— Джеку, що з ним трапилося? Щось погане?