Сяйво полностью

Він не відповів. Він кинувся до ліжка, підхопив подушку Денні і ляснув того нею по лівій руці, що вже напухала. І ще. І ще. Венді побачила, ніби якісь комахи з дзижчанням незграбно здіймаються вгору.

— Візьми журнал якийсь! — крикнув він їй через плече. — Убивай їх!

— Оси? — спитала вона і на мить омертвіла, майже відчужена через усвідомлення. Далі контакти в її мозку возз’єдналися і до емоцій долучилося розуміння.

— Оси, о Господи, Джеку, ти ж казав…

— Замовч нахер, просто вбивай їх! — проревів він. — Роби мерщій, що тобі сказано!

Одна з них сіла на читальний столик Денні. Венді вхопила зі стола якусь книжку-розмальовку і ляснула нею по осі. Залишився гидотний коричневий мазок.

— Там інша, на шторі, — казав він, пробігаючи повз неї до дверей з Денні на руках.

Він приніс хлопчика в їхню спальню і поклав на їхнє імпровізоване двоспальне ліжко, на половину Венді.

— Полеж поки що тут, Денні. Не повертайся туди, поки я тобі не скажу. Зрозуміло?

З розпухлим, мокрим від сліз обличчям, Денні кивнув.

— Ти в мене хоробрий хлопчик.

Джек кинувся бігом по коридору до сходів. Позаду себе він почув, як двічі ляснула книжка-розмальовка, а потім болісно скрикнула його дружина. Він не стишив бігу, а натомість, перестрибуючи за раз по дві сходинки, помчав униз, у затемнений вестибюль. Через Уллманів офіс він рушив до кухні, з усією силою вдарившись стегном об кут Уллманового дубового стола, але ледь зауваживши це. Ляснувши по вмикачу верхнього світла, він кинувся до раковини. Вимитий після вечері посуд усе ще громадився у сушарці, де його залишила стікати Венді. Він схопив згори велику миску «Пірекс». Якесь блюдо впало на підлогу, вибухнувши друзками. Не звертаючи уваги, він розвернувся і побіг назад, через офіс і вгору сходами.

Венді, важко дихаючи, стояла з зовнішнього боку дверей Денні. Обличчя в неї було кольору лляної скатертини. Очі застигло блищали; змокріле волосся прилипало їй до шиї.

— Я їх усіх дістала, — відсутнім голосом сказала вона, — але одна мене вжалила. Джеку, ти ж казав, що вони усі мертві, — вона почала плакати.

Він без слів прослизнув повз неї і заніс миску над гніздом біля ліжка Денні. У ньому було тихо. Принаймні, зовні. Він накрив гніздо мискою.

— Отак, — промовив він. — Ходімо.

Вони пішли до своєї спальні.

— Де тебе вкусило? — запитав він.

— У… у зап’ястя.

— Нумо подивимося.

Вона показала. Прямо над браслетиком зморшок між зап’ястком і долонею була крихітна кругла дірочка. Плоть навкруг неї напухала.

— У тебе нема алергії на їх укуси? — спитав він. — Добре подумай! Якщо є, то і в Денні теж може бути. Ці курв’ячі створіння вжалили його разів п’ять чи шість.

— Ні, — сказала вона вже спокійніше. — Я… я просто ненавиджу їх, от і все. Ненавиджу їх.

Денні сидів у ногах постелі, тримаючи перед собою ліву руку, дивлячись на них. Його очі в білих шокових колах дивилися на Джека докірливо.

— Тату, ти сказав, що всіх їх убив. Моя рука… вона справді болить.

— Давай-но подивимося, доку… ні, я не збираюся її торкатися. Щоб не розболілася ще дужче. Просто покажи.

Він показав, і Венді простогнала:

— Ох, Денні… ох, бідна твоя рученька!

Потім лікар нарахує одинадцять окремих укусів. А зараз вони бачили лише розсип крихітних дірочок, немов долоню й пальці їх сина було сприснуто крупинками червоного перцю. Набряк був недобрий. На вигляд рука стала наче з кадру якогось мультику, де Кролик Баґз або Каченя Даффі щойно прибили собі лапу молотком.

— Венді, сходи до ванної, принеси отой аерозоль, що там стоїть, — сказав він.

Вона пішла, а він сів поряд з Денні й обійняв сина за плечі.

— От сприснемо тобі руку ліками, а після того я хочу зробити з неї кілька знімків «Полароїдом». І решту цієї ночі ти потім спатимеш з нами, ’аразд?

— Звісно, — відповів Денні. — А навіщо ти хочеш фотографувати?

— Бо так нам, можливо, вдасться судовим позовом прищемити декому гузно.

З аерозольним балончиком у формі ручного вогнегасника повернулася Венді.

— Це не боляче, любий, — промовила вона, знімаючи кришечку.

Денні простягнув їй долоню, і вона сприскувала її з обох боків, аж поки та не почала вилискувати. Малюк видав довге, тремтливе зітхання.

— Трохи пече? — запитала вона.

— Ні. Навпаки краще.

— А тепер оце. Розжуй їх.

Вона подала йому п’ять пігулок дитячого аспірину, присмаченого запахом помаранчів. Взявши їх, Денні одну по одній покидав собі до рота.

— А не забагато аспірину? — спитав Джек.

— Укусів надто багато, — сердито огризнулася вона. — Пішов би краще, позбавився того гнізда, Джеку Торренсе. Зараз же.

— Одну хвилиночку.

Він підійшов до комода й дістав з верхньої шухляди свій «Полароїд Сквер Шутер». Порився глибше й знайшов там кілька флеш-кубиків[106].

— Джеку, що це ти таке робиш? — запитала вона дещо істерично.

— Він хоче зробити кілька знімків моєї руки, — поважно пояснив Денні, — а потім ми судовим позовом прищемимо декому гузно. Правильно, тату?