— Правильно, — підтвердив зловісно Джек. Він уже знайшов фіксатор для спалаху і насадив його на камеру. — Показуй руку, синку. Я оцінюю приблизно по п’ять тисяч за кожний укус.
— Що це ти таке
— Я тобі поясню що, — сказав він. — Я робив усе згідно з інструкцією до тієї сраної димової шашки. Ми подамо проти них позов. Та клята зараза виявилася дефектною. Напевне, що саме так. Бо як інакше це пояснити?
— Ох, — зітхнула вона знічено.
Він зробив чотири знімки, витягаючи картки по одній і просто «в сорочці» подаючи Венді, щоб та відзначала на них час зйомки за своїм годинником-медальйоном, що висів у неї на шиї[107]. Збуджений думкою про те, що його укуси можуть коштувати багато й багато тисяч доларів, Денні почав оговтуватися від переляку і проявляв жвавий інтерес. Його долоня стугоніла тупим болем, а ще трохи боліла голова.
Коли вже Джек прибрав камеру і розклав картки підсихати на комоді, Венді спитала:
— Може, нам уже сьогодні повезти його до лікаря?
— Нема сенсу, коли не дуже сильний біль, — відповів Джек. — Якщо в людини алергія на осину отруту, воно дається взнаки вже за тридцять секунд.
— Дається взнаки? Що ти маєш…
— Кома. Або судоми.
— Ох. Господи-Ісусе, — ухопивши собі лікті в чашечки долонь, вона зіщулилася з блідим і виснаженим виглядом.
— Як ти почуваєшся, синку? Як гадаєш, ти зможеш заснути?
Денні кліпнув очима. Той кошмар у його пам’яті вже вицвів до безбарвного, розмитого тла, але його переляк ще не минув.
— Якщо мені можна поспати з вами.
— Звичайно, — сказала Венді. — Ох, любий, мені так жаль.
— Усе гаразд, мамуню.
Вона знову почала плакати, і Джек поклав руку їй на плечі.
— Венді, присягаюся, я все робив за інструкцією.
— Ти позбавишся того гнізда вранці? Добре?
— Звісно, аякже.
Вони всі втрьох забралися до постелі, і Джек уже було зібрався вимкнути над ліжком світло, та раптом застиг, а потім і відкинув ковдру.
— Треба сфотографувати також і гніздо.
— І повертайся назад відразу.
— Авжеж.
Він пішов до комода, дістав камеру й останній флеш-кубик і зімкнутими в колечко великим та вказівним пальцями показав Денні «окей». Денні усміхнувся і здоровою рукою показав у відповідь той же знак.
Верхнє світло там так і горіло. Джек рушив до ліжка, а коли поглянув на столик поряд з ліжком, йому поповзли мурашки по тілу, немов обтягнутому гусячою шкірою. Короткі волосинки на шиї наїжачилися вертикально, стали колькими.
Крізь прозору миску «Пірекс» майже не видно було самого гнізда. Внутрішня поверхня скла кишіла осами. Важко було сказати, скільки їх там. З півсотні, щонайменше. А може, й сотня.
Серце повільно гупало йому в грудях, він зробив знімки і поклав камеру, чекаючи, поки вони проявляться. Він витер собі губи долонею. Єдина думка знову і знову крутилася в його голові, відлунюючи
ледь не забобонним жахом. Вони повернулися. Він убив ос, але ось вони, повернулися.
У голові йому пролунав його власний крик у заплакане обличчя сина:
Він знову втер собі губи.
Він пішов до письмового стола Денні і, порившись там у шухлядах, знайшов величеньку гру-головоломку з оргалітовою підставкою. З цією дощечкою він підійшов до приліжкового столика й обережно пересунув на неї миску з гніздом. Оси сердито дзижчали всередині своєї в’язниці. А потім, міцно притиснувши долонею миску згори, так, щоби вона не зісковзнула, він вийшов у коридор.
— Ідеш до ліжка, Джеку? — запитала Венді.
— Ідеш до ліжка, тату?
— Мушу спуститися вниз на хвилинку, — відповів він, намагаючись надати своєму голосу легковажності.
Шашка напевне не була халтурною. Він бачив, який густий білий дим почав бухати з неї, коли він смикнув за кільце. А коли за дві години піднявся нагору, крізь діру на вершечку гнізда він витрусив цілу купу маленьких мертвих тілець.
Божевільна ідея. Дурниця з сімнадцятого століття. Комахи не можуть відроджуватися. І навіть якби протягом дванадцяти годин в осиних яйцях могли розвинутися цілком дорослі комахи, зараз не той сезон, коли матка відкладає яйця. Це відбувається у квітні або в травні. Осінь — час їх вмирання.
Живе заперечення цьому, дзижчання розлютованих ос під мискою.
